Йому не раз пропонували гарні керівні посади в теплих затишних кабінетах, де не було зайвої метушні і особливих проблем. Пропонували тихе, спокійне життя від якого не кожен би відмовився. Та це не для Михайла Івановича Бойка. Основна посада, яку все своє життя займав і займає до сьогоднішнього дня - це посада людини доброї душі і серця, надійного друга і товариша, який в скрутну годину готовий завжди прийти на допомогу.
Всі хто його знає, відмічають його виняткову доброзичливість, чесність, порядність і безкорисливість - його бажання допомагати людям. Його багатий внутрішній світ, збагачений життєвим досвідом, мудрістю наповнений яскравим позитивним змістом завжди повернутий до людей. Михайла Івановича постійно приваблювала робота з людьми = природа, простори рідного краю та ще дороги. Саме дороги, неспокійні, але так потрібні людям автобусні маршрути стали його зоряними шляхами, яким він присвятив все своє життя. Він полюбив їх раз і назавжди та вірно служив їм, аж до виходу на заслужений відпочинок. За кермом він робив людям добро, бо розумів свою особливу відповідальність перед ними, перед державою, адже кожен хто сідає в автобус кудись спішить, комусь дуже потрібно бути у відповідному місці і в даному випадку вся їх надія на нього - водія автобуса. Не кожен може бути водієм автобуса. Тут повинні бути високий професіоналізм, витримка, повага до людей, адже кожна людина має свій характер, кожного потрібно зрозуміти, кожному потрібно догодити.
Сідаючи за кермо автобуса, Михайло Іванович привітно вітався з пасажирами і уважно оглянувши салон, вирушав в дорогу. Ось і неквапно стелиться щаслива, зоряна дорога Михайла Івановича метрами, кілометрами, а позаду залишаються поля, гарні українські села і міста. На близьких маршрутах всі пасажири його добре знали, вони також привітно віталися з ним і знали, що прибудуть за місцем призначення завжди вчасно, адже все знаходиться в надійних руках. На далеких маршрутах, з незнайомими пасажирами у нього завжди встановлювався позитивний психологічний контакт, так як люди швидко відчувають професіонала високого класу з ознаками душевної доброти, людяності і поваги до себе. За кермом він знаходив і свій відпочинок, душевний спокій, який приходить тоді коли ти відчуваєш що ти потрібний людям, тоді коли людина виконує так необхідну суспільству роботу. Зоряні маршрути Михайла Івановича пролягали не тільки на Поділлі, але й по всій Україні, часто доводилося возити людей до Києва, а туди посилають тільки найкращих, найбільш підготовлених, досвідчених водіїв автобусів. Михайло Іванович постійно працював над підвищенням свого професійного рівня, тому без відриву від роботи успішно навчався і закінчив Борщівський технікум механізації, про нього, про його передовий досвід в той час повідомлялося в засобах масової інформації.
Ось так один за одним збігли роки і на календарі Михайла Івановича замайоріла ювілейна цифра 70, яку він відмічає в лютому місяці 2021 року.
Сьогодні ми пишемо ці рядки не для гарного слова - ми пишемо і вітаємо людину, яка в повній мірі заслуговує на це. Щоб сказати, що все гаразд було на життєвому шляху у Михайла Івановича – це буде неправдою. Як і в кожної людини проблеми були. Та все ж його кристальна чистота душі, добрі вчинки, прагнення допомогти людям завжди брали верх і незгоди відступали. Так, людина, яка несе людям сонце, зігріває їх має бути щасливою. Можна сказати тільки одне - честь і хвала Вам, Михайле Івановичу за добро, яке Ви робили і робите для людей. А добрі справи ніколи не забуваються. Ми про все пам’ятаємо і безмежно вдячні Вам, за це. Жителі Поділля знають Вас як людину, яка завжди вислухає, дасть вірну пораду і прийде на допомогу. До речі, коли готувався цей матеріал, а готували його і в Кам’янець-Подільському, то люди побачивши фотографію Михайла Івановича відмітили: «А цього гарного чоловіка ми знаємо, і знаємо тільки з найкращої сторони!» Коли непомітно, а часом бурхливими хвилями тече ріка життя кожної людини. Ось так, непомітно і невблаганно наблизили ці хвилі життя до славного його ювілею. В даний час, він виглядає чудово, набагато молодше своїх років, його авторитет, енергія, завзятість, оптимізм такі очевидні, що можуть стати бажаним еталоном кожної людини. Хоча Михайло Іванович і на заслуженому відпочинку, але думками він ще на роботі на своєму рідному підприємстві, він ще у співпраці із своїми друзями по роботі, які його дуже поважали і поважають і де він заслужив незаперечний авторитет. Сьогодні Михайло Іванович член Спостережної Ради колективу АТП 16847, де приймає активну участь у роботі цієї організації…
Він для людей, зробив немало,
Багато землякам він допоміг…
Вирішує проблеми дуже вдало,
Несе добро, надію, радість на поріг!
Про нього знають в Чемерівцях і селі,
Вся Україна сина свого знає!,
Коріння його з матінки - Подільської землі,
Про це ніколи він не забуває.
Його маршрути пролягли,
По всіх дорогах України,
Вони завжди щасливими були,
Цього Рідня та Доля так хотіли!
Народився Михайло Іванович 5 лютого у 1951 році, у мальовничому селі Почапенці, Чемеровецького району. Село велике та дуже гарне, в якому, як і в кожному українському селі є своя вічна краса - ставки та левади, розкішні зелені сади та могутні верби, які своїм густим гіллям похилилися над річкою та іншими водоймами і шепчуться з ними. На річці завжди було багато гусей і качок, які тут хлюпалися, плавали, так як у Тараса Шевченка:
«Тече вода із-за гаю,
Та попід горою,
Хлюпочуться качаточка,
Помеж осокою,
А качечка випливає з качуром за ними,
Ловить ряску розмовляє з дітками своїми».
Село має свою давню історію і саме тут б’ють потужні джерела української духовності і культури, патріотизму та любові до рідного краю. Тут проживають працьовиті, дружні, доброзичливі люди, які вміють орати та сіяти, вирощувати хліб та боронити рідну землю від ворога в часи лихоліття. Якщо в когось радість, то це радість всього села, якщо комусь сумно, його підтримають і допоможуть люди. Батьки Михайла Івановича = Бойко Іван Микифорович і Євгенія Макарівна були добре відомими і поважними людьми у селі. Батько весь час працював на різних відповідальних посадах у колгоспі, де успішно вирішував складні питання життя і діяльності колективного господарства. Він був прекрасним організатором добрих справ, лідером, професіоналом, до якого часто зверталися люди за порадою, допомогою чи підтримкою. Він також добре знав і нетрадиційну народну медицину і був вправним костоправом. Іван Микифорович нікому і ні чому не відмовляв, чим заслужив велику повагу, як серед односельчан так і в людей із навколишніх сіл. Його авторитет в регіоні був настільки вагомий, що вулицю, у селі, де проживала сім’я Бойко, люди називали його іменем «Іванівка». Мати Михайла Івановича Євгенія Макарівна, не покладаючи рук, невтомно працювала в колгоспі, у ланці. Вона була дуже доброю, доброзичливою людиною, яку поважали люди. Вона до останнього дня свого життя піклувалася та проявляла турботу про своїх дітей та онуків, допомагала чим могла людям. Євгенія Макарівна випікала дуже смачний домашній хліб. Хлібини в неї були великі, ситні із скоринкою і випікалися в печі. Від хліба розносився дуже приємний, духмяний аромат і нагодувати такою хлібиною можна було багато гостей, які часто відвідували їх хату.
Починаючи з першого класу Михайло, як і його рідна сестра Люся, як ласкаво з повагою її називають навчалися тільки на «відмінно». На батьківських зборах та інших багатолюдних заходах, як і в повсякденному житті їх завжди позитивно характеризували і відмічали тільки в кращу сторону. Про сестру Михайла Івановича можна довго розповідати і писати про неї книги - вона присвятила все своє життя медицині. Після закінчення Чортківського медичного училища, Людмила Іванівна завідувала медичною амбулаторією у рідному селі Почапенці. Чарівні краєвиди та дух рідного краю не відпустили її із своїх обіймів і, все своє життя вона працювала у рідному селі. Приміщення амбулаторії завжди було охайним, у світлих, білосніжних тонах у зразковому стані, оснащене новітніми приладами та технологіями на рівні сучасних вимог. Професія медичного працівника – це найкраща професія в історії людства, яка завжди була оповита легендами, великою повагою і любов’ю зі сторони суспільства. В жару і в лютий холод, днем і ночами стоять на сторожі здоров’я наші медики і готові прийти на допомогу кожному хто її потребує. Ось так, все своє життя, сумлінно працювала Людмила Іванівна у рідному селі, де знає кожну вулицю, кожну стежину, кожну хату, кожну людину. Не жаліючи часу, здоров’я сумлінно працювала, аж до виходу на заслужений відпочинок. Вона високопрофесійний фахівець своєї справи – рятувала людей, лікувала, підтримувала і допомагала всім хто звертався до неї за допомогою. Не так давно Людмила Іванівна відмітила свій ювілей, також 70 – річчя від дня народження. Тому користуючись нагодою найкращі квіти, найкращі вітання, найкращі побажаннями ми висловлюємо її у зв’язку з цією подією. Людмила Іванівна підготувала собі і людям гарну професійну заміну. ЇЇ внуки стали високопрофесійними медичними працівниками, але легких посад у медицині вони не шукали, а працюють там де найважче, де потрібні глибокі професійні знання і любов до людей. Внук Людмили Іванівни - Андрій успішно закінчив Чернівецький медичний інститут і сьогодні рятує людей у відділені анестезіології і реанімації на Буковині. Внучка Олеся, після закінчення Чемеровецького медичного коледжу працює в Хмельницькій обласній клінічній лікарні у відділені важкої патології нирок (гемодіаліз).
До речі, дружина Михайла Івановича, також, медичний працівник, яка все своє життя присвятила справі збереження здоров’я та життя людей. Вони родом з одного села, росли разом і знали один одного з дитинства. ЇЇ батьки Василь Леонтійович і Ольга Пилипівна, також були дуже поважними людьми на селі, працьовитими, гостинними і доброзичливими. Особливо важкі випробування випали на долю Ольги Пилипівни, яка проявила високі зразки людяності, порядності та милосердя. Більше двадцяти років вона старанно доглядала свою сестру, яка була прикута важкою хворобою до ліжка. Та незважаючи ні на які труднощі, Василь Леонтійович та Ольга Пилипівна виростили і виховали двох прекрасних дочок Надю і Раю. Так як, ми ведемо розповідь про Михайла Івановича, то далі події відбувалися так, як писав Тарас Шевченко:
«Вийшли з хати батько й мати,
В садок погуляти,
Порадитись кого б то їм
Своїм зятем звати?»
Надя була дуже гарною, видною і працьовитою дівчиною і багато хлопців заглядалися на неї. ЇЇ неповторна дівоча краса полонила багатьох з них та своє серце і кохання вона присвятила тільки одному – найкращому. І ось, після зразкового виконання військового обов’язку, бездоганно відслуживши два роки в армії, в рідне село повернувся славний син українського народу, красень Михайло Бойко. Почалися незабутні романтичні побачення, аж до рожевого ранку та під спів солов’їв - зародилося зворушливе ніжне кохання, яке так притаманне люблячим серцям. Вони одружилися і щасливо живуть, в найкращому розумінні цього слова, радуючи рідних і близьких. Надія Василівна, після закінчення Чемеровецького медичного училища займалася важливою справою - лікувальним масажем у районній лікарні. ЇЇ добрі, теплі, лагідні руки із цілющими властивостями з вдячністю пам’ятають не десятки, а сотні людей, яким Надія Василівна відновила здоров’я і повернула їх до повноцінного життя. Ми не випадково назвали роботу Надії Василівни «важливою». Це сьогодні люди зрозуміли справжню ціну лікувального, відновлювального масажу – появилося багато державних та приватних клінік, кабінетів та Центрів з відновлення здоров’я із відповідним штатом, де заробляють великі гроші. В радянський час всього цього не було. Не було відповідних підручників, посібників - всі секрети високої професійної майстерності вона пізнавала в роботі. Одна Надія Василівна займалася цією справою і отримувала скромну зарплату медичної сестри. Все навантаження приходилося на неї, і часто після напруженого, трудового дня вона рук не відчувала від втоми, а вдома ж на неї чекала сім’я – діти Світланка та Сергій, яким також потрібна була материнська увага. Та Надія Василівна не з тих хто опускає руки, вона належить до когорти медичних працівників того часу, які професійно добре підготовлені, загартовані життям і працювали з чистою совістю і великою відповідальністю за доручену справу. Надія Василівна дуже гарна господиня, тому коли родинні свята чи приходять гості вона завжди накриває багатий стіл з різноманітними смачними стравами. Важливо є те, що поряд з нею був і є надійний чоловік, який робив і робить все, щоб сім’я жила в злагоді, в добрі і достатку. Сьогодні діти Михайла Івановича і Надії Василівни – Світлана Михайлівна і Сергій Михайлович добре відомі і поважні люди, отримали гарну вищу освіту та користуються заслуженим авторитетом в смт. Чемерівці. А внука Михайла Івановича Ігоря Депутовича хоча ще молодого, але вже досвідченого лікаря, добре знають у Подільському краї - він вже проявив себе з найкращої сторони. Про Ігоря Володимировича минулого року була надрукована чудова стаття у газеті «Нове життя». Заслужити таку гарну, позитивну характеристику молодому лікареві це дуже похвально. Ігор Володимирович щиро вітає свого дідуся із славним ювілеєм і бажає йому міцного здоров’я і всіх благ. Великою радістю для родини Бойко, зокрема для Михайла Івановича є внучка Анна, яка навчається у Чемеровецькій середній школі. Анна не тільки радість родини, але й радість і гордість педагогічного колективу школи. Вона староста класу, активна учасниця художньої самодіяльності, творчо обдарована дівчинка, яка подає великі надії на майбутнє. Анна також щиро вітає свого любимого дідуся із ювілеєм і бажає йому всього найкращого у його житті.
У цей святковий, світлий день,
Ми раді Вас, Михайле Івановичу, вітати,
І все що є найкраще на землі,
Ми хочемо від серця побажати.
Хай буде життя твоє схоже на казку,
І доля що треба, нехай все дає,
Спасибі за працю, спасибі за ласку,
Спасибі за те, що Ти у нас є.
Твій ювілей - щаслива дата!
І сумніватись тут не слід,
Нехай сьогодні наші привітання,
У серці Твоєму залишать добрий слід.
В житті завжди хай буде свято,
А поруч вірні друзі, доброта,
Здоров’я, щастя, успіхів багато
На многії, багатії літа.
Звичайно, Михайла Івановича вітає трудовий колектив, де він працював все своє життя. Теплі слова вітання та найкращі побажання висловлює йому і його родині керівник АТП 16847 Головатий Микола Данилович:
Шановний Михайле Івановичу! Ми знаємо Вас, як високопрофесійного фахівця, чесну, порядну людину, яка сумлінно все своє життя трудилася на благо нашої Батьківщини. Ви і сьогодні приймаєте активну участь у роботі рідного колективу, якому віддали кращі роки свого життя. Наші люди завжди відчували і відчувають Вашу підтримку, велику увагу, турботу та шанобливе відношення до себе. Ви завжди допомагали і допомагаєте людям, які потребують цього - підкладаєте їм своє сильне плече в часи негараздів та випробувань. Ми, глибоко вдячні Вам за доброзичливе відношення до товаришів по роботі та ветеранів праці, до всього рідного колективу. Будьте завжди таким!
Удачі Вам, здоров’я і успіхів у Вашій невтомній, так потрібній людям діяльності!
Михайла Івановича добре знають і щиро вітають із ювілеєм Голова Спілки працівників вантажно-пасажирського транспорту міста Кам’янець-Подільський Микола Станіславович Чайковський із колективом, який він очолює. Щиро вітають Михайла Івановича із ювілейним Днем народження рада ветеранів міста Кам’янець-Подільський на чолі з Почесним Ветераном України, полковником у відставці Леонтієм Рогалем, рада ветеранів смт. Чемерівці на чолі з Валентиною Курохтіною, адже свого часу всі вони були пасажирами ювіляра, яким він завжди приділяв належну увагу та повагу.
Вітають Михайла Івановича із найкращими побажаннями і вся його велика родина, зокрема сестра Людмила Іванівна її чоловік Антон Миколайович та вся їх сім’я, діти Михайла Івановича – син Сергій Михайлович та донька Світлана Михайлівна із своїми сім’ями, Бойко Микола Іванович із сім’єю, Бернадін Микола Олександрович з дітьми, рідна тітка Марія Макарівна, Бруско Володимир Іванович із сім’єю, Олег Тизий із сім’єю, Принада Віктор Григорович із дочками, родина Недоборських.
З Повагою і найкращими побажаннями Почесний Ветеран України,
Керівник інформаційно-видавничого центру ради ветеранів міста Кам’янець_Подільський. Член Національної Спілки Журналістів України Анатолій Бернадін.
Фото: Михайло Бойко під час військової служби в рядах Радянської армії.
Фото: Михайло Іванович з дружиною Надією Василівною та внуками Анною і Артемом.
