Поліця Хмельничични продовжує серію історій про своїх співробітників, започатковану до Дня карного розшук.

Підполковник Білецький — це жива легенда карного розшуку Хмельниччини. Історії про те, як він розкриває злочини, передаються із уст в уста. Колеги кажуть, що він і по телефону, не виїжджаючи на місце, може розплутати злочинну схему.

—    Чому вирішили піти в карний розшук?

—    Ще змалечку я любив розгадувати таємниці. Якщо щось ставалося в селі, мені завжди цікаво було піддивитися, щось взнати. Коли я ще до школи не ходив, старшим оперуповноваженим в Деражні був Дмитро Іванович Войтов. Він як приїжджав у Богданівці, завжди до мене першого заходив і питав, яка ситуація в селі.

Хоч в училищі міліції навчався за напрямком громадської безпеки, я одразу сказав, що буду працювати в карному розшуці. Коли після навчання було розподілення, мені запропонували повернутися в рідну Деражню, але я сказав керівництву, що хочу залишитись у Хмельницькому в найтяжчому відділі, бо хотів знати, чи зможу я. Адже якщо зможу тут, то там де легше, робота піде сама собою. Так я почав працювати оперуповноваженим у Центральному відділі міліції Хмельницького.

—    Що для вас карний розшук? Розкажіть про особливості служби.

—    Карний розшук потрібно любити. Якщо не будеш віддаватися роботі — воно не твоє. І результату не буде. Хоч у 2 години ночі йтимеш з роботи — маєш бути задоволений. Що щось знайшов, розкрив, якусь інформацію роздобув. А інформація для розшуківця — це його друге дихання. Без інформації розшуківець — це не розшуківець. За стільки років роботи і життя в Деражнянському районі я, наприклад, повністю володію інформацією про те, що відбувається. Самі розумієте, що в неблагополучних родинах злочинне «ремесло» часто передається від батька до сина. От і в мене є таке, що на початку своєї роботи притягував до відповідальності батька, а нещодавно, на жаль, і син підіспів.

—    Розкажіть, як розкриваєте злочини? Згадайте щось цікаве.

—    Хоч однакових злочинів і немає, але такі, які не мають великого суспільного резонансу, можу й по телефону розкрити. От недавно була крадіжка електроінструментів з гаражного приміщення. Потерпілі подзвонили мені, я сказав, щоб підійшли вранці у відділок і написали заяву. А сам тим часом продзвонив до одних-других, запитав, чи ніхто не продавав електроінструменти. Вийшов на того молодика, що і думав. Подзвонив до нього і запросив вранці до райвідділу з усім краденим. Він спочатку все заперечував, але врешті погодився. І таких ситуацій було чимало.

А раз було таке, що вбивство розкрив на основі художньої літератури. Правду кажуть, що злочинець повертається на місце злочину. То було більше 10 років тому. У відділок зателефонував місцевий житель і сказав, що виявив свого товариша задушеним. Всі виїхали на місце. Купа людей. Кожен хоче побачити, що ж там сталося. І тільки наш заявник уважно слідкує за діями правоохоронців. Тут він і попався. Трошки обманом правда вийшло, але він сам зізнався у скоєному. Я запросив його в кабінет на розмову, і, між іншим, сказав, що з-під нігтів жертви взяли зразки ДНК нападника. А тоді ще за профілем ДНК у нас взагалі злочини не розкривались. То я в книжці прочитав. На друкарській машинці набрав йому висновок експерта, наставив йому там печаток. І це його розколо. Все розказав і показав.

—    Що потрібно, щоб бути гарним розшуківцем?

—    Я завжди кажу молодій людині: попрацюй зі мною 3 місяці, і я тобі скажу, будеш ти опером чи ні. Опер повинен мати «чуйку», відчувати обман, прораховувати на кілька кроків уперед. Треба задовольнятися тим, що ти маєш, і розкручувати ситуацію так, щоб розкрити злочин. Я завжди вважав, що розшук — це еліта. Пишаюсь, що служу саме в цій службі.

—     Які зміни бачите останнім часом у поліції?

—    Щодо реформування, то хочу зауважити на людській складовій. Не можна чекати змін тільки від поліції. Кожна людина має відповідати за свої вчинки і дбати про безпеку довкола, тоді і змінюватиметься суспільство в цілому.

—    Чи доводилось вам рятувати життя?

—    Не раз доводилось рятувати життя колегам. Я взагалі своїх оперів вперед не пускаю. Дуже часто буває таке, що реально бачу, як ситуація розвиватиметься далі — що зараз відчиняться двері і на нас піде злочинець з сокирою. Я бачу це як в кіно, і так справді трапляється. Я за них відповідаю, тому завжди йду першим.

А раз було таке, що й злочинцю врятував життя. Розшукували ми підозрюваного у серії грабежів. Уже дізнались, в якому він будинку переховується. Заходимо — а він в крові. Черкнув собі лезом по шиї. Я знав, що в нього СНІД. Але що було робити — зняв з себе формену сорочку, замотав рану і ми швиденько доправили його в лікарню. Там все зашили. Він своє відсидів, та ще й досі дякує за врятоване життя.

—    Розкажіть про життя поза роботою. В чому знаходите натхнення?

—    Я живу в селі. Кожного ранку прокидаюсь о 4.20, бо в 5.05 в мене електричка на Деражню. В 5.30 я вже на роботі. А назад їду зазвичай останнім рейсом — о 22.45. І так 6 днів на тиждень. Єдиний день, коли можу відпочити з дружиною та дітьми — це неділя. І то не завжди. Хочу сказати, що у мене справжня оперська жінка. Вона знала, за кого виходила заміж. Тому й особливих претензій не має. Та й познайомились ми, коли в неї будинок обікрали. Я злочинця, звісно, знайшов, а заразом знайшов і сімейне щастя. А ще я, як сільський житель, дуже люблю землю. Біля неї і відпочиваю.

 Читайте також: Від журналіста до оперуповноваженого: Олеся Нечай про професію правоохоронця та ставлення до жінок-поліцейських