По спекотній і дикій пустелі йшов старець зі своєю дружиною. Дорога була важкою і дуже виснажливою. Він дуже втомився. Жінка теж йшла з останніх сил…
Раптом перед ним – прекрасний оазис та золоті ворота. За огорожею – музика, що пестить слух, красиві квіти, дзюрчання струмка, апетитні запахи їжі…
— Що це? – запитав старець у вратаря.
— Це Рай! Ти вже помер! І тепер можеш увійти і відпочити по-справжньому.
— А є там вода? – запитав, вмираючий від спраги, старець.
— Скільки завгодно! Чисті джерела, прохолодне озеро.
— А поїсти дадуть?
— Все, що захочеш!
— Але зі мною дружина!
— Дуже шкода, шановний! З жінкою не можна! Її доведеться залишити тут.
І мудрий старець пішов… далі. Через деякий час дорога привела його на простий двір, біля воріт якого теж сидів вратар.
— Я хочу пити! – сказав старець.
— Заходь, у дворі є колодязь!
— Але зі мною жінка, без неї я не піду.
— І їй знайдеться місце!
— А поїсти дадуть?
— Я можу пригостити тебе вечерею, – сказав вратар.
— А дружині? – запитав старець.
— І для неї знайдеться їжа, – відповів вратар.
— А що це за місце?
— Це Рай!
— Як Рай? Вратар біля оазису сказав мені, що Рай там!
— Бреше він все! Це чорт! Там знаходиться пекло!
— Як же ви, в Раю, це терпите? – запитав старець.
— Це нам дуже корисно. Істинного Раю гідні тільки ті, хто НЕ КИДАЄ своїх! – відповів вратар.
