Давно те діялось, іще в ті часи, коли на скелях Смотрицького каньйону князі Коріатовичі звели перші башти кам’яної фортеці.
До твердині, міцної й непохитної, почав стікатися всякий роботящий люд: робітники, майстри, солдати, купці - усі, хто шукав хорошої долі й місця, де можна жити по честі та совісті.
Поважні князі кривди не чинили, підданих не ображали, а навпаки - у добрих починаннях на благо міста допомагали. Тож не дивно, що згодом Кам’янець на Поділлі став заможним і багатим, та розквітнув, мов аурінія на прадавніх скелях.
Але ніщо не триває вічно - ані добре, ані зле. Невідомо за яку провину, можливо для того, щоб навчити кам’янчан ціни багатства, та якось оселилося в глибинах фортечних підземних ходів злісне створіння. Присадкувате й згорблене, з довгими, мов коріння, пальцями-клешнями, попелястою шкірою кольору мокрого моху і сплутаною, неохайною бородою, воно віддалено скидалося на людину, але наче якусь вивернуту назовні. На круглій, мов мідяк, голові палали дві жовті жарини-очі, і мало те створіння ім’я: Чумрак.
Про істоту ходили різні чутки. Одні казали, що то ненаситний син робітника, який першим оселився за мурами фортеці. Інші - що це зажерливий знахар, який власну наживу ставив вище за порятунок людей. Хтось вважав його духом багатія, який вмер від жадібності. А дехто присягався: то тінь проклятого золота, яке закопали в цих землях кочові племена ще до того, як тут з’явилися люди. Ким би створіння не було, одне знали точно: жадоба знищила в ньому все людське.
Варто було Чумракові почути брязкіт монет у чиїсь кишені, його банькуваті очі спалахували хижим вогнем, а із запалих грудей виривався шепіт, схожий на рипіння старої скрині: «Моє золотце…» Він завжди бурмотів собі під ніс, наче рахував чужі гроші або проклинав тих, чиї монети були блискучіші за його.
Спочатку Чумрак ховався в темряві підземель, варив там за власними рецептами зілля і трунки, влаштовував полювання за пацюками та вряди-годи лякав заблукалих у підземних ходах містян. Та чим дужче ріс у ньому голод, тим сміливішим він ставав. З часом його можна було зустріти і в місті. Аби не розполохати довірливих жителів з повними капшуками грошей, Чумрак за допомогою чарів перетворювався на добросердного дідуся з блискучою лисиною, сивою бородою та в окулярах. Проте навіть у такому вигляді про його появу незмінно сповіщав дивний сморід - запах зіпсованих монет. Своїми довгими пальцями він шарив по чужих кишенях, нишпорив у шухлядах, зазирав під подушки й матраци. Чумрак чув золото здалеку, як вовк чує кров, і йому було байдуже, чи це стародавній дукат з бабусиної скрині, чи нова каблучка від ювеліра.
Коли ж Чумраку не щастило розжитися на дзвінку монету, починалися капості: то коням хвости так сплутає, що найкращі візники розводили руками; то плюне в бочку з вином, і воно за ніч скисне; то накидає квасолі в мішки з кавовими зернами, що напій неможливо пити; то парубкові так замакітрить голову, що той, прямуючи до дівчини, опинявся біля монастиря. А одного разу, напоївши замкових охоронців власноруч звареним зіллям, Чумрак завів підземними ходами ворога до фортеці. За свою зраду він попросив не багато, не мало – щоб барильце, в якому він варив свої трунки, наповнили по вінця золотом. Спостерігаючи за розбоєм та грабежами, які чинив ворог, у Чумрака серце не покрилося кригою, бо його душу зігрівало нечисте золото. На щастя, кам’янчанам вдалося врятувати своє місто і вигнати зайд далеко за межі його мурів. А Чумрак вигадував все нові каверзи і знущався доти, доки не отримував свого, аж поки не зникав - до наступного разу.
Кам’янчани знали, що з Чумраком не пожартуєш, тому завжди тримали в кишені зайву золоту монету - «на всяк випадок», і коли чули позад себе важке дихання чи сморід затхлого металу, кидали монету через ліве плече й тихо казали:
«Чумраче-Чумраче, візьми, що твоє - і щезни, як тінь моя вночі».
Тільки озиратися не можна було за жодних обставин, бо якщо Чумрак побачить твої очі, - запам’ятає і повернеться. Та тільки сміливі й відчайдушні містяни, готові дати опір Чумраку, знали, що позбутися його можна було й іншим чином – добряче настукати по лисині.
Тому й досі в Кам’янці, аби не зустріти Чумрака вдруге, зберігають у комодах і скриньках одну золоту монету, а дехто ще й тримає поруч міцний дубовий дрючок.
