«Коли підлабузництво входить у двері, правда вистрибує у вікно»
Бенджамін Франклін
Місцевий політичний Олімп продовжує дивувати! Цього разу натхненна муза знову відвідала секретаря міської ради Ірину Шелепницьку яка раптом зрозуміла: культ особи нашого мера – це те чого бракувало місту. І вона оголосила «Наш мер – це маяк у морі хаосу». Судячи з її посту, Михайла Посітко вже записали у «золотий фонд» історії міста. Якщо вірити їй, то наш мер — це суміш Аполлона, Черчілля і… ну нехай буде Джека з «Титаніка». Бо хто ще так мудро та зухвало тримає штурвал, навіть якщо корабель пливе на мілину? Тільки він – сильний, відкритий, молодий і мудрий!
Мера назвали народним, а місто — найкращим. А щоб нам не кортіло сумніватись, Ірина наполегливо нагадує: «За останні 30 років ніхто не зробив для міста більше, ніж він». І не важливо що дороги, школи, парки чи лікарні будували інші люди, вони все одно мають мовчки схилити голови перед його величчю. Бо хто ми такі, щоб сумніватися?
Читати текст Ірини Шелепницької – це як переглядати підручник із політичної поезії КНДР. Там кожен лідер — батько нації, сонце в небі та єдина причина вашого щастя. Якщо наші справи й надалі підуть у цьому напрямку, не здивуюся, якщо з’явиться гімн міста з рядками: «Мер наш мудрий, мер наш сильний, веди нас вперед, вперед, вперед!...» Хоча, зізнаємось, місту було б краще без таких «хвалебних од» у стилі Кім Чен Ина чи Леоніда Ілліча.
Пані Шелепницька у своєму пафосному пості нагадала всім, що якщо ви ще не вклонилися нашому сонцеликому лідеру, саме час зробити це!
Після таких дифірамбів стає очевидно: звичайних постів пані Шелепницькій вже замало. Наступний крок – велика книга про великого мера, яка розповість про героїчний шлях мера до трону. Можливо, щось у стилі «Малая земля»? Чудова ідея — кошти на видання, звичайно, можна виділити з бюджету, адже це для «народного читача».
От уявіть: ось уже друкується автобіографічний бестселер нашого мера. Можна назвати його «Шлях до вершини: як я всім довів». У передмові, мабуть, буде зазначено: «Під час написання книги ніхто не постраждав, окрім міського бюджету». Примірник у твердій палітурці — для бібліотек, м’якій — для широкого загалу, і обов’язково кишеньковий варіант — щоб народ міг завжди носити біографію у серці. І, звісно, щоб книга не припадала пилом на полицях, після публікації, обов’язковий іспит для школярів: «Творчість мера: від побудови міста до побудови легенди». Не здав? Ганьба. Ще раз перечитуй! Як в Туркменістані. Там школярі на екзаменах цитують Рухнаму, а наші вже мають готуватись декламувати «Прогресивну промову» Шелепницької про мудрість мера.
Там точно будуть розділи:
• «50 відтінків пафосу: посібник для початківців»
• «Світло в кінці тунелю – це я»
• «Мер усіх часів: автобіографія легенди»
• «Поцілуй мене у бронзу: історія успіху моїми очима»
Після таких компліментів від Ірини Петрівни є відчуття, що звичайної вдячності вже недостатньо. Книга – не той масштаб. А як щодо пам’ятника? Уявіть: велична бронзова статуя мера з фотоапаратом, на кшталт пам’ятника «Турист» у центрі старого міста. Тут кожен зможе не лише сфотографуватися, а й доторкнутися до об’єктива (щоб стати мудрішим) чи навіть поцілувати його (кажуть, це на удачу). З одного боку буде напис: «Мудрий і непохитний», а з іншого — «Ідол сучасності». Нехай туристи милуються, а мешканці щодня поклоняються.
До речі, на місцевих святах біля цього пам’ятника можна буде проводити фестиваль «Дотик до величі», а взимку колядувати.
Цей культовий пафос все більше нагадує картини з минулого. Ті ж самі «сильні, мудрі, молоді» керівники були і в СРСР, і в Туркменістані, і в КНДР. Щоправда, там їх не лише обожнювали, але й вішали портрети замість ікон. Нам до цього ще далеко, але Ірина Шелепницька впевнено веде нас у цей світ. І, схоже, веде босоніж, щоб залишити особистий слід у пісках часу.
Та, знаєте, це більше нагадує казку Андерсена про голого короля. Всі кричать, що він вбраний у найдорожчий шовк, що його плащ сяє, як сонце над містом, а насправді… король ГОЛИЙ! Ну, або в нашому випадку – дороги в місті схожі на місячну поверхню, лікарні стоять без ремонту, а чиновники з кола міського голови дозволяють собі зневажати закон та елементарну порядність в спілкуванні з підлеглими. Зайдіть у будівлю міської ради і подивіться як пливуть до своїх кабінетів Посітко, Шелепницька та більшість тих кого вони привели з собою, навіть не вітаючись з оточуючими, бо хто вони такі, щоб звертати на них увагу! Тільки замість малого хлопчика, який зриває покрови і правдиво вигукує: «А король-то голий!», у нас є цілий хор чиновників, які дружно декламують: «Який мудрий крій! Який стиль! Тільки геній міг би таке придумати!». А дерегує в цьому хорі пані Шелепницька, яка настільки захопилася роллю придворної поетеси, що навіть контролює лайки та дописи підлеглих під постами про «досягнення». А хто, не дай бог не приймає участі, вважатимуть недостатньо патріотичними.
Давайте чесно: мер стоїть у цьому вигаданому шовковому плащі, роздягнений до нитки, але замість того, щоб задуматися про власну оголеність, він гордо крокує вулицями під крики блаженної дами: «Подивіться на цей фасон! Це не просто мантія — це справжній символ прогресу!», «Який же він величний! Який стиль, яка харизма!» Усі, як у тій казці, мовчки погоджуються. Тільки у нас ще гірше: той хлопчик, що мав би вигукнути «Король-то голий!», вже виїхав з міста, не дочекавшись змін, які так красномовно обіцяв Міша Посітко.
Поставте пам’ятник. Видрукуйте книгу. Або замість цього просто дайте можливість справам говорити самим за себе. Справжнє лідерство — це дії, які говорять гучніше за слова. Коли починається «обожнювання», будь-яка ідея стає фарсом. Шановні міські діячі, залиште пафос для історичних романів, бо чим більше ви вірите у свій власний міф, тим більше сміються глядачі: якщо ми вже йдемо в театр абсурду, то хоч сценарій напишіть якісний. Бо зараз усе виглядає так, наче ви зібрали найгірше з радянської пропаганди, туркменських байок і рекламних роликів для прального порошку. Замість пафосного вихваляння, краще займіться роботою. Якщо мер настільки великій як ви говорите, не хай це стане очевидним без постів, книг та пісень. Подібне, нажаль, ми вже проходили і не так давно. А справжній культ заслуговують ті, хто просто робить свою роботу.
А поки ви роздаєте лаври та шовкові мантії, народ мовчки дивиться на весь цей цирк і думає: «І що, дійсно ніхто не бачить, що король не просто голий, а ще й у болоті стоїть?»
