Коли 10 років тому країна опинилася у вогні, разом із армією на захист стали пересічні українці, які сформували перші добровольчі батальйони і вирушили на схід України.

Без вагань поставили цивільне «життя на паузу», а в бій вступили не задля нагород, відзнак, посвідчень чи фінансів, а з єдиним бажанням – не допустити війну в інші регіони. Лави захисників тоді поповнив і кам’янчанин Олег Голод, який останніх 8 років служить у ЗСУ.

Олег Голод, фото: 143 ОНТЦ "Поділля".

На той час військовий вже мав багаж знань і досвіду, адже після строкової служби із миротворчою місією їздив на завдання в Ірак. Тож без вагань залишив будівельне приладдя і знову одягнув військове обмундирування, розповідають історію Олега у пресслужбі 143 навчально-тренувального центру “Поділля” Сил підтримки ЗСУ.

«Євромайдан, захоплення Криму, Донеччини та Луганщини, перші втрати серед українців – не міг спокійно за усім цим спостерігати. Їздив на Майдан, а згодом разом із товаришем долучилися до добровольчого батальйону «Донбас». Я патріот своєї держави і не хотів, аби окупанти прийшли «визволяти» всю Україну. Вважаю, так мав би вчинити кожен чоловік, який дбає про свою країну, родину і хоче захистити”, – ділиться військовий.

Олег пригадує, якось під час штурму Попасної, в двір багатоповерхівки прилетіла мінометна міна. Навпіл розірвала жінку, поранила її чоловіка і сина. Каже, ніхто не хотів, щоб така біда відбувалася в інших областях.

«Перша велика робота – звільнення Попасної від окупантів. На жаль, втратили декількох хлопців з штурмових рот. Потім був Лисичанськ, там було важче, але обійшлося без втрат. Піхота наша пішла і досить вдало хлопці вибили ворога. Найболючіший момент – Іловайськ. Разом із п’ятьма розвідниками нас відправили туди відвезти хлопцям боєприпаси. Ми залишилися. Ворожа артилерія нещадно обстрілювала. Здавалося, що повітря роздирається від потужних вибухів. Нарахували, що за годину в район кварталу потрапило дві сотні снарядів. Це було за декілька днів до сумнозвісного «зеленого коридору», – розповідає захисник.

Додає, що у них у полоні були дев’ять бойовиків і отримали наказ вивести їх. Група вийшла з Іловайська 24 серпня, на День незалежності України. Дорогою потрапляли під обстріл, одного бійця поранило в шию, на щастя, не смертельно. Втратили автомобіль, але таки проскочили і зупинилися в місті Курахове.

Через декілька днів був «зелений коридор», військові виходили, але їх обстрілювали з важкої артилерії, стрілецької зброї та крупнокаліберних кулеметів. Вижити у цьому пекельному котлі вдалося одиницям. Там загинув побратим і земляк Олега з Кам’янеччини – Андрій Журавленко.

«Після Іловайська поїхав у відпустку. Батальйон «Донбас» формували з нових добровольців, бо половина бійців загинули під Іловайськом, інші – лікувалися у шпиталях. Після відпустки знову повернувся в АТО, але цього разу в складі штурмової роти. Добровольці тримали другу лінію оборони. У лютому 2015-го звільнився», – розповідає військовий.

Опісля служби активно почав займатися громадською роботою. Разом із однодумцями створили у місті організацію учасників АТО. Але оскільки війна на сході ще тривала, в лютому 2016-го призвався у ЗСУ. Відтоді служить в складі 143 ОНТЦ «Поділля», в його структурному підрозділі – центр розмінування.

«Минуло два роки, але досі в дрібницях пам’ятаю ранок, коли росія повномасштабно вдерлася на територію України. За цей час побував на Донеччині, Харківщині, Херсонщині, Київщині. Виконували там завдання зі встановлення інженерних загороджень. На деокупованих територіях шукали і знешкоджували вибухонебезпечні предмети, працювали переважно у полях, перевіряли вулички в містах і селах, людські городи. Досить багато було заміновано, багато касет розкидано. ДСНСники жартували, мовляв, добре, що 80% російських боєприпасів не розриваються, але сипляться, як дощ із неба», – ділитися захисник.

На свій день народження, 20 лютого, Олег повернувся із найважчого напрямку – бахмутського. Каже, там працювати могли лише вночі, і те, під гудіння дронів та обстріли.

“До цього не знав, що можна провалитися в болото по коліно, та ще й не в м’яке болото. На завдання ходили по 5-6 кілометрів в один бік, в суцільній темряві і по коліно в болоті. І ще півбіди, коли нічого на голову не падає. Згадав про свій вік”, – жартує Голод.

Каже, на службі трапляється усяке: доводиться витягувати поранених побратимів, остерігатися мін та пильнувати за ворожими дронами. Був пораненим і сам.

“ Під час одного виходу на завдання йшов із інженером однієї штурмової бригади. Почали розтягувати єгозу. Напарник відійшов ближче до посадки, аби ще одну єгозу розтягнути, аж раптом вибух. Він став на міну, імовірну, протипіхотну, і вона спрацювала. З позицій прибігли хлопці, швидко допомогли витягнути його з «колючки», наклали джгут. Почали евакуювати і тут прилетів дрон. Всі кинулися в посадку. Скид відбувся біля беззахисного пораненого хлопчини. Його зачепило, згодом лікарі витягнули декілька уламків, добре, що хлопець вижив. Тут чую, вже над моєю головою гудить. Я став на коліно, згрупувався, скид. Відчув удар в бік, щось запекло, але оглянути себе змоги не було. Вдалося самостійно вибратися до своїх. Там вже побачив, що в тілі застряг маленький уламок. А коли прав бронежилет, то знайшов в пластині ще два маленьких осколки. Добре, що обійшовся легким переляком і окупанти не «важке» скинули.

А напередодні з цим же хлопчиною, котрий отримав поранення, йшли на завдання. Тоді біля мене розірвалася міна, аж грудки землі, як кулак, почали по касці бити. Ми сховалися в бліндажі доки не стишилося. Вийшли і на тому ж місці знову обстріл. Цього разу біля побратима мінометна міна розірвалася й досить близько.

“А якось нас настільки щільно обстрілювали, що ми повистрибували з бронетехніки і забігли в підвал. Хтось його добре облаштував, навіть буржуйка була. То дві доби ми навіть носа на вулицю не могли висунути. Так гатили, що зі стелі все на голову сипалося”, – додає Олег.

Зараз підрозділ кам’янчанина відновлюється і готується до нової ротації. Переконує, що за рідну землю і свою сім’ю воюватиме до нашої перемоги.