У Кам'янці-Подільському планують звести багатоквартирний житловий будинок на місці губернської в'язниці 19 століття, де в часи СРСР була радянська катівня, в якій знущались та тримали замкненими в нелюдських умовах "розкуркулених" тодішньою владою українців.

Громада Кам'янця-Подільського обурена тим, що влада дозволила будівництво.

Фото з місця будівництва напередодні опублікували в Мережі. Йдеться про каземати старої губернської в'язниці, яка до 1941 року була головною катівнею ОДПУ- НКВС.

Багато подолян пройшли через її склепіння, багато, судячи з розповіді очевидця було там замордовано, - розповідає письменниця Лора Підгірна - Але це не заважає сучасним ідіотами будувати на місці катівні і розстрільних камер багатоквартирний будинок, замість щоб допомогти  перетворити цю будівлю у музей вшанування пам'яті жертв червоного терору.

Публікуємо спогади в'язня радянської катівні.

В автобіографічній сповіді Івана Марунчака “Нелегальне життя куркульського недобитка”, житель села на Кам'янеччині, чию сім'ю радянська влада "розкуркулювала" розповідає про жахи виселення заможних українців на Урал, втечу із заслання та ув'язнення саме у тій тюрмі, на місці якої зараз кам'янецька влада планує збудувати багатоквартирний житловий будинок.

КАМЕРА №47

15-річного Івана Маранчука привезли до тюрми на передмісті Кам’янця – в Біланівці.

" Почув, як відчинилися двері – і вартовий потягнув мене за комір по східцях уверх, пихнув у двері. У дворі стояло чорне авто, на якім було написано “Церабкооп” [“Центральный рабочий кооператив”. – Прим.ред.]. Це так маскували авто, яким возили арештованих. Я побачив двох старших чоловіків. Авто поїхало на вулицю і повернуло направо. Я думав, що це везуть знову в моє село. Привезли до тюрми на передмісті Кам’янця – в Біланівці. Тут, де сиділи мої брати та тато. У дворі нас витягли з “Церабкоопу” і передали вартовому в конторі. Тут знову обшукали, зробили відбитки пальців і повели за другу браму.

Фото: Лора Підгірна

Коли я ввійшов у саму тюрму, то мені здалося, ніби все тут зроблено для велетенських курей. Уся будова всередині була в клітках і було дуже багато дверей. До того часу я ніколи не бачив, як виглядає тюрма зсередини. Мене завели в камеру № 47.

У камері тієї ночі, як я прибув, було 28 душ. Усі селяни, господарі із сусідніх сіл і районів. Дуже дивувалися, що вже малолітніх замикають. Інші думали, що я є якийсь злодій, або що… Почали мене розпитувати, хто я є і звідки."

Чоловік розповідає, що камери були переповнені. Деякі люди спали чи лежали на дерев’яних нарах, а решта сиділи під стінами, бо місця для всіх не було. Нар хватало до лежання на десять душ, а під нарами інших десять могли лежати. В той час як в камерах перебували 25-30 ув'язнених.

Ув'язнених, який викликали на допити з речима, більше ніхто не бачив.

" Завжди вночі викликали збиратися з речами. І ті люди більше не поверталися в камеру. Наступної ночі приводили нових. Завжди в камері було 25-30 душ, залежно від того, скільки забирали. На їх місце приводили нових. Усе це були як не “петлюрівці”, то “куркулі”. Так цих людей звали тоді", - йдеться в автобіографічній праці.

Людей змушували віддавати золото, гроші чи речі, яких в них ніколи й не було. За це обіцяли відпустити додому. Проте, додому ніхто не повертався: одних в'язнів вбивали, інших – відправляли у заслання.

" Якщо однієї ночі викликали на допит, то другої ночі викликали, щоб збирався з речами. Я чув багато разів від господарів, яких викликали на допит, що їх намовляли віддати золоті гроші чи речі, тоді їх пустять додому. Більшість говорили, що вони ніколи не мали нічого золотого, всі хатні речі були дерев’яні, а золоті гроші були за непу, то вони їх давно забули. Інші розказували, що їх силували признатися, де вони заховали зброю…

У тюрмі люди знали все. Не всіх, кого викликали вночі, щоб збирався з речами, везли на заслання. Дуже багато везли на хутір Загальського, який був за містом. Там пускали мотор, який пихкав, а в той час пускали кулю в потилицю. [Тепер на колишньому хуторі Загальського, поблизу консервного заводу (ВАТ “Адамс”), встановлено пам’ятний знак жертвам репресій. – Прим. ред.]. А інших брали в ГПУ, де була будова без вікон, і там кінчали життя людей. Як бувало прогулянка, то завжди видно, кого вже нема"

" Ніяких газет чи книжок не можна було мкти.  Багато людей перейшло через мою камеру, які служили в українській армії, інші – в царській, ще інші – в повстанських загонах, а тут доля для всіх однакова. Начальником тюрми був якийсь пролетар, а старшим наглядачем – Аркашка", - розповідає в книзі Іван Маранчук.

У НОВІЙ КАМЕРІ

" Почався 1932 рік. Мене перевели в іншу камеру, де мені було видно гору Збручевицю, Деренівку та Кармалюкову гору. Це було понад моє село.

У цій камері, куди мене перевели, мені було веселіше, бо бачив рідні гори та ліс, де я виріс та пас худобу. Це вже була весна, і нарешті мене покликали збиратися з речами. У мене не було нічого, крім опанчини, повної вошей, яку я одягнув і вийшов за двері. Це був березень 1932 року", - розповідає в'язень катівні, на місці якої планують збудувати багатоповерхівку.

Додаємо відео старої губернської в'язниці , яка слугувала до 1941 року головною тюрмою ОДПУ-НКВС, із розстрільними камерами. Вони досі ніким не досліджені належно.

відео: Лора Підгірна

Пам'ятаймо! Народ, який втрачає пам'ять, перестає бути народом… (Юзеф Пілсудський)

Більше спогадів жителя Кам'янеччини про те, як сталінський режим у 30-х роках ХХ століття фактично знищив заможну селянську родину Марунчаків читайте в автобіографічної сповіді Івана Марунчака.