Капеляни дісталися міста раніше, 14 лютого і розмістилися в готелі "Бель-в’ю". 

У складі капели було 100 чоловік, але до Кам’янця-Подільського через різні особисті причини приїхало лише 37 учасників хору.

«Зі 100 по конкурсу прийнятих співаків, - згадувала учасниця хору Софія Колодіївна, йдеться у Подільських сторінках життя диригента Олександра Кошиця - виїхало біля 30, і то між ними більшість кандидати. Решта побоялася зіставити на непевну долю своїх близьких і залишилася, а друга, що виїзд поступив несподівано, і тому неорганізовано. По дорозі у Вінниці і Жмеринці поповнювано капелу новими співаками.

До Жмеринки їхали чотири дні в теплушках, там чекали два дні, в кінці дали нам особовий брудний вагон ІІІ класи, який причіпили до міністерського потягу. І так доїхали до станції Гречани. В Гречанах стояли два дні, бо наш вагон відчеплено від міністерського потягу і полишено судьбі» [7, арк. 2].

Промаявшись у холодних вагонах майже два тижні і переживши залізничну катастрофу, капеляни прибули у Кам’янець лише ввечері 14 лютого. У тому ж потязі до міста приїхали М. С. Грушевський та колишній військовий міністр УНР О. Т. Жуковський.

17 лютого до Кам'янця приїхав Оександр Кошиця. Лише після приїзду Кошиці почалася перша репетиція.

«Ми зібралися в канцелярії готелю «Бель В’ю», - продовжує спогади Колодіївна. - Нам повідомили, що репетиції відбуватимуться в помешканні «Просвіти». Того ж дня приїхав диригент Олександр Кошиць з хористом Олексою Чеховським з Тернополя, куди він виїхав з Києва 26 січня року перед більшовиками. «Allegro-udiratto», як казав [Кошиць] одному з хористів. Одночасно оголошено в Кам’янецьких часописах «Життя Поділля» й інших конкурс на прийом нових членів до капели. Щоденно зголошувались кандидати, яких під час репетицій пробувано. Так доповнився склад капели до 72 чоловік.

На фото будинок на Троїцькій площі, де розміщувався готель "Бель-в’ю, в якому оселилася хорова капела.

В одному з номерів була канцелярія.

На перших репетиціях розучували Леонтовича «Ой пряду», «Чого Івасю змарнів?». Повторили вивчену в Києві колядку Стеценка «Ой на горонці», Ступницького «Ой дозволь пан- хазяїн». Репетиції відбувались від 10 до 12;... лекції французької мови давала приват-доцент Кам’янець-Подільського університету панна Ватич від 12 до 2 годин у двох групах. Потім знову репетиції до 4 годин. Професор Григорій Тучапський давав щоденно лекції співу поодиноко і групами.

Так працювали ми до 22 березня. За цей час вивчили такі речі. Канти: Аранж. Кошиця «Святій Варварі», «Ангелу-хранителю», Яценевича «Святому Юрію», Демуцького «Страшний суд», Леонтовича «Почаївській Божій Матері», Лисенка «Хресним древом»; колядки: Стеценка «Ой видит Бог», «Ой на горонці», Леонтовича «Щедрик», «Ой там, за горою», Кошиця «Нова рада стала», «Вдовейка», Ступницького «Ой дозволь пан-хазяїн»; пісні Лисенка «Ой зійду я на могилу», «Ой гай мати», «Козаченьку, куди йдеш?», «Тече річка бережками», «Шумить, гуде дібрівонька», «Чиї ж тії черевички?», «По опенька ходила», Леонтовича «Ой пряду», «Чого Івасю змарнів?», Кошиця «Ой у полі вітер віє», «Ой горе калині», «Гей у полі криниця безодня», «Ой біда», Стеценка «Сон», «Над нами ніч», «Живи Україно», «Ще не вмерла Україна» (аранж. Кошиця). Почали вчити «Туман хвилями лягає» з опери «Утоплена» Лисенка і не закінчили» [7, арк. 3]. Загалом було розучено біля 40 пісень, переважно українських народних, в аранжуванні українських же авторів.

Хорові співанки у Кам’янці велися під диригуванням О. Кошиця та П. Щуровської. Хористи отримували від 550 до 650 карбованців на місяць. Репетиції у Кам’янці відбувалися у «Просвіті», в університеті, в міській управі. На жаль, жодного виступу в Кам’янці не відбулося, так як, за словами, О. Кошиця, «капела перебуває зараз в стані організації, тому не маючи ні повного комплекту співців, ні готового репертуару». Була і більш вагома причина уникнення публічних виступів. «На першій співанці, - визнавав сам Олександр Антонович, - Капела зробила на мене прямо страшне враження: такого хорового дрантя я ще на віку своєму не бачив. Партії не розмірні, співати не вміють, виють, як вовки, маса безголосих...» [3, с. 25].

Поки капела перебувала в місті, склад її доукомплектовувався.

Маючи гарні організаторські здібності, Олександр Антонович примудрився за півтора місяці створити капелу майже з нічого, йдеться у Подільських сторінках життя диригента Олександра Кошиця. Колишні його учні по Київському студентському хору згадували про цей аспект роботи так: «Праця з Олександром Антоновичем давала задоволення, смак, художні ньюансування, нові підходи до пісень, зміна самого репертуару в бік український... його весела вдача, його живий темперамент зробили те, що хор почав працювати не шкодуючи сил... Калішевський, Глуховцев, Кошиць - це три щаблі слави хорової, це три доби золотого віку» [8, арк. 30].

Буденне життя учасників хору було звичним для часів громадянської війни - бракувало найнеобхідніших продуктів, які капеляни, як і всі, отримували за картками. Жили в міських готелях та на приватних квартирах за відсутності елементарних побутових умов, часто в холоді. Декілька співаків захворіли на тиф. І знову пряма мова Олександра Кошиця: «...половина цієї збиранини складалась з колишніх хористів Національного хору і була наперед настроєна проти мене... Приходилось поповняти хор тим, що попадалось під руки. Взагалі прийшлось брати таке «добро», якого ніякий диригент на поріг не пустив би... несвідомий елемент п’янствував, дисципліна падала і тримати її не було кому...» [3, с. 27].

Але, незважаючи на ці негаразди, за півтора у Кам’янці було проведено значну роботу з підготовки турне до Франції (обрали Раду та прийняли Статут колективу), оформлено закордонні паспорти. Усіма адміністративними питаннями займався Олексій Приходько. На прохання Кошиця, у березні 1919 року Петлюра своїм особистим розпорядженням звільнив 34 хористів від мобілізації до діючого війська [6, Арк. 41]. На поїздку уряд асигнував на перший погляд значну суму - 1 142 500 франків, однак і її капеланам видали у неконвертованих гривнях. Нездійсненою залишилася у Кам’янці-Подільському і спроба пошити для хористів національні костюми.

У той же час Олександр Антонович активно листувався з відомими хористами, які перебували на території, контрольованій УНР, пропонуючи їм приєднатися до капели. Наприклад, з Вінниці до Кам’янця приїхав дяк Казанського собору Г.І. Павловський, актори міського театру та співаки капел М. Приємська, Л. Троїцький, І. Паславський, В. Романюк. Уродженець Брацлавщини Гліб Шандровський став у подальшому одним з провідних солістів колективу. В архівах збереглися телеграми Кошиця до учениці Леонтовича - Танашевич. У складі капели співали сестра і брат колишнього голови Уряду УНР Володимира Чехівського - Олекса і Зінаїда, брат Кирила Стеценко - Петро.

Перебування Української Республіканської капели у Кам’янці скінчилося 24 березня 1919 року, коли 77 (за іншими даними - 83) хористів виїхали до українсько-польського кордону. Попередньо планувався виїзд капели на 2 місяці, потім - на 4, але поїздка затягнулася на все життя.

Нагадаємо, 24 березня 1919 року Українська Республіканська Капела, організована Музичним відділом Головного управління Мистецтв та Національної культури Української Народної Республіки, виїжджає для артистичної подорожі по Західній Європі. За ініціативи Глави Директорії УНР Симона Петлюри українських хор відряджався для промоції ідеї культурного й політичного суверенітету України на міжнародній арені. Нова «культурна» чи «закордонна армія» Петлюри, як називали Капелу в неформальних документах проекту, мала прорвати російську інформаційну блокаду в Європі і заявити, що Україна – не Росія і український народ з його прадавньою національною культурою має право на окреме культурне і політичне існування.

Виступаючи у 1919 році в Чехословаччині, Австрії, Швейцарії, Франції; у 1920 році - в Бельгії, Голландії, Англії, Німеччині, Польщі Українська республіканська капела дістала виключно високу оцінку європейських слухачів і критиків, тріумфально заявивши про себе на концертних майданчиках і шпальтах столичних газет.

«Можна просто сказати про українських співаків: «Veni. Vidi. Vici», - писала празька газета «Venkovi» у травні 1919 року. На думку найвидатніших музичних знавців, цей хор художністю свого виконання являє з себе одну з найкращих речей, які нам приходилося чути».

«Хоч як ми шануємо наші великі хори, але рівного цьому не маємо. З хором і в хорі живе його диригент Олександр Кошиця. Це, власне, не диригент у загальноприйнятім значенні цього слова, він є справжній чарівник» (B.Z. am Mittag, 7 квітня 1921 року, Берлін).

На фото: Українська республікаська капела під орудою О. Кошиця у Празі, 1919 р.