У фонді Кам’янець-Подільського державного історичного музею-заповідника в єдиному екземплярі зберігається намітка — традиційний головний убір українських жінок. Її власницею була жителька Подільської губернії.
Намітка збереглась частково. Її довжина — 80 сантиметрів, а ширина — 50. Намітку, представлену у музеї-заповіднику, одягали у середині XIX століття. Вона належала жительці села Бузьківці Гайсинського повіту Подільської губернії Ірині Пустовойт.
"Головний убір витканий з конопляних невибілених ниток. Це прозоре і дуже тонке полотно. Кінець намітки затканий смужковим орнаментом. До музейної колекції експонат потрапив 1910 року завдяки засновнику Кам’янець-Подільського музею Юхиму Сіцінському. Намітка збереглась частково. Її довжина — 80 сантиметрів, а ширина — 50", — каже Інна Швець, передає Суспільне.
Намітка з’явилась у XV-XVI столітті. Вдягали такий головний убір лише під час виходу на вулицю на великі свята. Виготовляли її з домотканого полотна льону, рідше з бавовни, конопель або шовку. Тканину довжиною п’ять метрів, а шириною — приблизно 50 сантиметрів крохмалили, викачували, прасували гарячим круглим каменем. Жінки носили переважно білі намітки. Але були винятки для певних регіонів. Наприклад, на Поділлі інколи одягали сірі чи жовті намітки, а під час жалоби — чорні.
Існувало до 30 способів зав’язування намітки, розповідає Інна Швець:
"Намітку носили поверх очіпка. Полотно щільно огортали навколо голови, закривали не тільки волосся, а й лоб. Ззаду її часто зав’язували пишним бантом, опускаючи довгі кінці по спині. Старші жінки одягали головний убір так, щоб він обрамляв обличчя і закривав низ підборіддя".
Уперше намітку дівчині пов’язували на весіллі. Робила це рідна або хресна мама. Намітка супроводжувала жінку упродовж усього життя: від весілля і до смерті. На неї баба-повитуха приймала новонароджену дівчинку, щоб вона була доброю господинею і мала довгий вік.
На початку XX століття намітки майже повністю вийшли з ужитку. В окремих регіонах Полісся і Карпат жінки носили їх до середини XX століття.
