До цього часу вважалося,  що перший потужний  контрудар Радянської Армії був нанесений німецько-фашистським військам  у вересні 1941 року в Росії, під Єльнею. Натхненником і організатором цієї військової операції  виступив росіянин, в той час Герой Радянського Союзу, генерал армії Георгій Жуков. Георгій Костянтинович, в пориві небувалого відчаю, задавлений катастрофічними обставинами і важкими докорами Сталіна спромігся, в той час на нечуване – відбити у загарбників Єльню. То була Перемога. Перемога, яка була дуже важливою, як для СРСР, так і для всього світу, який був втягнутий в жорна  Другої світової війни. Та історія наглядно і беззаперечно показує, що перший вагомий і відчутний танковий удар по наступаючим і переважаючим військам німецько - фашистської армії, було нанесено, зокрема 8-м механізованим корпусом вже в червні 1941 року на Україні, в районі Дубно, Ровенської області. І на вістрі, в самому пеклі наступаючого восьмого механізованого корпусу був посилений новими танками КВ і Т - 34  танковий полк, командиром якого був українець, підполковник танкових військ Петро Ілліч Волков, який більше, як  42 роки прожив у  місті Кам’янець-Подільський і багато зробив для нього...

В Ставці Гітлера, яка була розміщена в темному лісі під Растенбургом, рівно о дванадцятій годині всі працівники штабу вже стояли струнко над розгорнутими картами і були готові  доповідати про становище на Східному фронті. Спальня Гітлера знаходилася в сусідньому кабінеті і, він не поспішаючи, спокійний у доброму настрої, двадцять шостого червня 1941 року повагом вийшов до своїх підлеглих. Фюрер був переконаний, що на фронтах груп армій все йде згідно із планом, він звик до цього у Франції, сподівався й тут не втручатися, а тільки спостерігати, та начальник Генерального штабу вермахту Гальдер відразу ж його насторожив:

" - На фронті групи армій "Південь" - …почав він і, Гітлер помітив блідість  і розгубленість на його обличчі, а міцно стулені губи, гострий колючий погляд видавали його глибоке внутрішнє хвилювання. "Сьогодні доведеться розпочинати з Півдня. До цього мене змушують винятково важливі обставини", - сухо продовжив  Гальдер, не дивлячись на Гітлера, а всю увагу зосередив на великій головній карті генерального штабу. Передчуваючи щось недобре, Гітлер подумав: "Він мені починає набридати – пора його міняти", а вголос наказав продовжувати доповідь. Начальник Генерального штабу доповідав: "На правому фланзі першої танкової групи восьмий радянський корпус глибоко вклинився в наше розташування… Це вклинення супротивника, викликало велике безладдя в нашому тилу, в районі між Бродами і Дубно. Противник загрожує Дубно з південного заходу". Це було нечувано, Гітлер привик слухати тільки про перемоги, а тут  Гальдер вперше доповідає про поразки.

"– Я не потерплю! – заверещав Гітлер, вперше від двадцять другого червня і бухнув кулаком по столу з розселеною картою. П’ять днів після нападу на СРСР Гітлер мовчав, він намірявся й далі мовчати, доки вермахт з ревом і гуркотом ломився на Схід, несучи загибель і розруху, але сьогодні крикнув, а крикнувши раз, він вже міг зупинитися Він вирячив очі, на губах з’явилася піна. "Що за корпус? – далі розпалявся Гітлер: - Чому стільки дивізій не можуть його розбити! -  Це ви винні у всьому", - тицьнув він пальцем на Гальдера, і ви – ткнув у плече головнокомандуючого сухопутними силами фельдмаршала  Браухіча…

Цей потужний контрудар, переріс у першу гігантську танкову битву, яка  тривала з 23 по 30 червня 1941 року і в якій приймало участь з обох сторін більше як 4500  танків. Вона охопила своїм полум’ям райони Луцька, Рівно, Дубно, Броди. Доведено, що за своїми масштабами, ця танкова битва перевищує битву в районі Курської дуги.  Битва викликала велику паніку серед вищого німецького керівництва і внесла значні корективи в їх плани блискавичного наступу та захоплення території СРСР. Про це, у післявоєнний період  згадували і писали німецькі високопоставлені генерали, а  також видатні радянські воєначальники, зокрема член військової ради танкової армії, генерал-лейтенант Микола Попель у своїх військово-історичних мемуарах "У важку пору", виданих у 1959 році, "Записки советского  офицера" Григорія Пенежко, який воював у складі 8 – го механізованого корпусу та інших виданнях. Та, мабуть, не дуже хотіли визнавати і пропагувати героїзм, мужність і відвагу українців, зокрема  Петра Волкова, який отримав першу, блискучу перемогу в таких важких умовах, на Південно-Західному напряму наступу німецьких військ. Військових істориків, політиків, більше  цікавив центральний напрям наступу Гітлера – на Москву.  Засвічувати Україну,  в ореолі подвигу і слави вони,не мали великого бажання…

Важко і дуже невдало складалася для СРСР військово – стратегічна ситуація літом 1941 року. О 3 – й годині 15 хвилин 22 червня 1941 року  німецька артилерія та авіація нанесли несподіваний масований удар по радянських військах. У перші години війни бомбардуванню піддалися всі міста в західних областях СРСР, в тому числі і наше місто Кам’янець-Подільський. Німецька артилерія і авіація, внаслідок раптового потужного удару зуміли в перші дні війни знищити 1800 радянських літаків , з яких більш ніж 1500 на аеродромах . Це привело до того, що люфтваффе захопило ініціативу в повітрі, наносячи сильні   удари по радянським військам і комунікаціям. Ворожа авіація знищувала військові ешелони і підрозділи бронетанкової техніки, а також безжально розстрілювала колони біженців із числа мирного населення  - жінок, дітей, людей похилого віку.

У зв’язку з цим,  за два тижні важких кровопролитних боїв в окремих місцях німці просунулися на 300-400 км. на схід. Наприкінці дня, 24 червня 1941 року потужні німецькі танкові сили із 1-ї танкової групи фельдмаршала Клейста розширили прорив  у районі Луцька між 5-ю та 6-ю радянськими арміями до 50 км. Німецькі танкові дивізії націлилися  в район Бродів і Дубно з подальшим наміром вийти в напрямку до Житомира і Києва.  Безуспішні радянські танкові атаки припинилися до вечора 26 червня  1941 року – втрати у танках були великі. Москва наказала 27 червня розпочати новий наступ. Коли командуючий 8 механізованим корпусом  генерал Дмитро Рябишев отримав наказ на наступ, його війська були розкидані по різних ділянках фронту, а для збору йому відвели 20 хвилин (сам генерал просив добу). Член військової ради фронту, корпусний комісар Микола Вашугін відверто заявив Рябишеву, що коли він зі своїми військами візьме до вечора 27 червня Дубно, то отримає нагороду, а якщо не візьме – буде розстріляний. (До речі, 30 червня 1941 року корпусний комісар Вашугін, глибоко вражений подіями перших днів війни застрелився). Це була трагедія перших днів війни для радянської групи армій. Потрібна була негайна, відчутна  відсіч ворогові, який нахабно вдерся на територію нашої держави. Потрібна була перемога, хоч на окремій ділянці фронту, щоб підняти бойовий дух армії, впевненість в тому що ворога можна бити і перемагати.

Виконуючи наказ, командуючий Південно-Західним фронтом генерал –полковник Кирпонос розпочав нові  атаки проти німців о 9-й годині ранку 27 червня. Та не погрози розстрілу керували такими відважними командирами, як Михайло Кирпонос, Дмитро Рябишев, Микола Попель, Петро Волков - не їх вина в тому, що склалася така загрозлива ситуація для країни. Захист Батьківщини, свого народу від ворожої навали – такі мотиви їх стійкості, патріотизму, мужності і відваги. В подальшому, 20 вересня 1941 року командуючий Південно-Західним фронтом генерал-полковник Михайло Кирпонос, разом із своїм штабом, із зброєю в руках загинув смертю хоробрих в районі урочища Шумейково біля Лохвиці. Командуючий відмовився скористатися посланим спеціально для нього літаком, а посадив в нього важко пораненого червоноармійця…

Героїчний 8 –й механізований корпус відчайдушно кинувся у танкову атаку, щоб вибити гітлерівців із Дубно. В авангарді корпусу, під спекотним літнім сонцем першим потужно і стрімко атакував ворога танковий полк підполковника Петра Волкова. В наушниках танкісти чули радісний, всеперемагаючий  голос Волкова: "Круши их, товарищи!  Давите гадов, мои дорогие!...". Про своє життя ніхто не думав – думали про одне – знищити ненависного ворога. В ході запеклого бою генерал Попель по радіо, відкритим текстом передавав командиру полка: "Волков, Волков я тебя вижу, вижу работу - хорошо работаешь, молодец!... Не останавливайся!  На Дубно!" Щоб сказати що це був важкий бій, значить нічого не сказати. Використавши боєприпаси, на останніх краплях пального радянські танкісти, в стрімкому наступі, йшли в свій останній бій - на таран.  Кругом гриміли вибухи, горіла земля - гинули танкісти. Багато з них, так і не змогли вибратися із палаючих факелів на які перетворювалися підбиті танки. Втрати були великі. Ветерани - фронтовики згадують, що на фронті командир мотострілецького взводу тримався в середньому тиждень і гинув, командир мотострілецької роти – біля двох тижднів, танкіст – півтора – два бої, льотчик два - три бойових вильоти. Доречно, з сумом, тут згадати слова військового історика, письменика Івана Стаднюка ("Війна"): "Ми би загинули, якби не гинули".    

До вечора 27 червня 1941 року, розгромивши ворога, танковий полк Петра Волкова, у складі 8-го механізованого корпусу увірвався у місто Дубно. В самому місті зав’язався важкий бій. Німецьке командування не могло змиритися з такою відчутною втратою і весь час підтягувало і кидали в бій свіжі сили. Нашим військам підмоги не було. Незважаючи на це, ворог поніс великі втрати і в повній мірі відчув силу удару радянських танкістів. Зачищаючи місто від фашистських недобитків, підполковник Волков натрапив на концентраційний табір, в якому в нелюдських умовах томилися сім з половиною тисяч військовополонених. По - варварськи поводилися фашисти з військовополоненими. Багато поранених червоноармійців було розстріляно.

Ось показання німецького солдата Вольфганга Шарте на Нюрнберзькому процесі: "В червні 1941 року я сам бачив, як представники  німецької армії розстрілювали полонених червоноармійців, що лежали на хлібному полі поблизу міста Дубно. Після цього їх прокололи багнетом, щоб убити напевно. Поруч стояли німецькі офіцери і сміялися". Тисячі людей загинули від рук ворога із числа мирного населення, зокрема п’ять тисяч громадян кати знищили на Шибенній горі. Людей з високої кручі скидали просто в ями. Полонені, яких визволили,  щиро вітали танкістів і вливалися в ряди Червоної Армії, щоб відомстити ворогові за ті звірства і страждання, які ворог приніс на нашу землю. В цей же час, 26, 27 червня 1941 року, аналізуючи хід боїв в тих місцях, дуже стурбований начальник генерального штабу сухопутних військ Німеччини Франц Гальдер відзначив у своєму щоденнику: "Група армій «Південь" повільно просувається вперед, на жаль, зазнаючи великих втрат. У противника, який діє проти групи армій "Південь", відмічається тверде й енергійне керівництво. Противник весь час підтягує з глибини нові свіжі сили проти нашого танкового клину". Про те, що підтягувалися  «нові свіжі сили» тут Гальдером перебільшено. Справа тут, ось в чому. Гітлер був абсолютно впевнений, що вермахт впорається з Червоною Армією до осені 1941 року. Німецька розвідка не мала точних даних про противника. Гітлерівське командування серйозно недооцінювали військового потенціалу СРСР, практично нічого не знали про його військову індустрію і мобілізаційні ресурси. Уже 19 серпня 1941 року міністр пропаганди Німеччини Геббельс відзначив у своєму щоденнику: "Ми, очевидно, абсолютно недооцінили радянську ударну силу, насамперед оснащеність радянської армії. У нас навіть віддалено не було зрозумілого уявлення про те, що мали більшовики на озброєні». Відомий німецький воєнний історик Й.Гофман, вже в 1990 – роках визнавав більш конкретніше: «…німці до 22 червня 1941 року не виявили близько 100 танкових і моторизованих дивізій Червоної Армії…Їх дуже здивувала маса танкових дивізій, яка стала їм раптом протистояти".

Своє велике незадоволення тими подіями проявляв і гітлерівський танковий генерал Гот : "Найважче всього прийшлося групі армій "Південь"…Оперативний прорив 1 – ї танкової 6 – ї армії, до 28 червня 1941 року досягнутий не був. Великою перешкодою на шляху наступу німецьких частин були потужні контрудари противника (Червоної Армії) в районах Дубно, Рівне, Луцьк…"

Тим часом, танкісти підполковника Волкова, увірвавшись у Дубно розгромили противника і приступили до оборони. В якості трофеїв, були захоплені тридцять діючих німецьких танків, які були використані для створення нового танкового батальйону, Менше доби знадобилося нашим танкістам, для освоєння ворожої бойової техніки.  Танкісти поставили на пряму наводку всі танкові гармати, в тому числі  біля півсотні гармат захоплених у ворога. Гітлерівці намагалися відбити Дубно і почали потужні танкові атаки на місто. Всі їх атаки були відбиті радянськими танкістами.  Більше того, із п’ятнадцяти німецьких танків, які прорвалися до міста, тринадцять були захоплені радянськими танкістами і використані проти ворога. В подальшому, командир групи військ генерал Микола Попель  в головній колоні, якої наступали танкісти Волкова, в темноті розвернули трофейні танки і лісами та перелісками підійшли до великої німецької колони і по умовному сигналу нанесли потужний вогневий удар. В результаті цього 16 – а  німецька танкова дивізія була майже вся знищена.  Радянські танкісти втрат не мали. Із цієї операції не повернувся тільки один наш танк, але і його екіпаж врятувався і десь до полудня повернувся до своїх частин.  Сміливі дії радянських танкістів викликали велике занепокоєння в стані ворога. Гітлерівське командування почало в спішному порядку перекидати великі військові підрозділи з других ділянок фронту.  Радянські війська на цілий тиждень затримали основні сили 1-ї танкової групи і 6-ї польової армії противника, які рвалися на Київ. Командир танкового полку Петро Волков за мужність і героїзм був представлений до високого звання Героя Радянського Союзу і військового звання "полковник". Та в жорстоких боях, важко пораненим попав  в полон і закрутився в безодні палаючого пекла війни, зазнавши мук, голоду і страждань як і тисячі відомих і невідомих героїв того важкого періоду. В подальшому, згуртувавши навколо себе групу полонених солдатів і офіцерів Петро Волков втік з німецького полону. Пройшов дуже ретельну всебічну перевірку компетентними органами, які визнали тільки героїзм, стійкість і відвагу радянського офіцера – про це засвідчили  рядові солдати і генерали, які знали Волкова. На жаль, не всі нагороди і відзнаки вдалося відновити. Справа в тому, що бойовий офіцер, підполковник Волков був прямою і відвертою людиною. Він гостро критикував непрофесійність, низькі особисті якості окремих воєначальників. Навіть зустрічаючись, після війни  з однополчанами, він аналізував промахи командування і дуже переживав про втрати, які довелося відчути в період війни. Якось, вже після війни - він, тримаючи  за руку малолітнього сина, завітав до високопоставленого, добре відомого  генерала, з яким йому (Волкову) довелося приймати участь в боях в перший період війни. Волков, часто в пориві бою виривався далеко вперед, в гущу ворога і громив фашистів всіма силами танкового полка. Генерал (за етичних причин не будемо називати прізвища - в той час, цей генерал-лейтенант вже очолював престижний столичний вищий військово-навчальний заклад) тоді в 1941 році, відповідав за забезпечення 8 – го механізованого корпусу, в тому числі танкового полка Волкова боєприпасами і пальним. Були зриви і, мабуть дуже вагомі причини для того щоб Волков відвідавши генерала заявив  йому, прямо  в очі: "Якби ти попався мені тоді (в 1941 році), я тебе би розстріляв своєю рукою". Генерал, опустивши голову мовчав, а підполковник Волков повернувся і пішов. Своїми рішучими і героїчними діями, в перші дні війни Петро Ілліч привернув до себе увагу, як ворогів, так і радянського командування.  22 червня 1941 року  він, не здригнувся, а негайно почав наносити відчутні контрудари  по наступаючому ворогові. Розгромивши все що було на його шляху, танковий полк Волкова перетнув державний кордон СРСР в районі Перемишля і рвонув по території окупованої фашистами Польщі. Взнавши про це, радянське командування негайно віддало наказ про повернення полку. В той час, в атмосфері хаосу, дехто ще не вірив у війну, боявся провокацій, чекав вказівок. Волков зразу зрозумів - прийшла страшна біда, потрібно не роздумувати, а рятувати Батьківщину! В цей час, де б не перебував Волков – всюди була перемога. Перемога, яку він забезпечував в кровопролитних і жорстоких боях, як командир танкового полку, як бойовий офіцер, що виконував свій святий обов’язок захищаючи рідну землю, свій народ. Пересуваючись, в червні 1941 року вулицями Львова, по танках Волкова почали стріляти з дахів будинків  диверсанти та інші ворожі елементи, що, як щурі повилазили з нори наносячи удари в спину Червоної Армії. Петро Ілліч  наказав зупинити колону і танкісти швидкими діями виявляли   і знищували ворогів.     

Жителі Західної України не забули свого захисника, прославленого командира танкового полку і обрали його Почесним громадянином міста Дубно. В післявоєнний період Петро Ілліч часто навідувався в це місто, де його завжди радо зустрічали. Справа ще й в тому, що в місцях запеклих боїв часто знаходили останки радянських воїнів, танкістів разом з документами, медальйонами, тому і зверталися до Петра  Ілліча для впізнання загиблих, встановлення їх належності до тих, чи інших військових частин.   

В 1945 році Петра Волкова призначено начальником Кам’янець-Подільського військового гарнізону, в складі якого були, також два танкових полка. Проживав Петро Волков у нашому місті, по вулиці Паризької Комуни, 4 (Сьогодні Гунська, 4). У нього, як бойового офіцера, командира танкового полку залишилися дружні, теплі стосунки із своїми однополчанами, з тими з ким воював і отримував перемоги. Ось як писав до нього бувший член військової ради танкової армії генерал Микола Попель: "Лист твій, Петро Ілліч, лежить рядом із старою картою, на яку нанесена найближча і подальша задачі полка підполковника Волкова на 26.6.41 року. День, цей і наступ в пам’яті моїй назавжди пов’язані з тобою. Я був задоволений, коли командуючий 8 – м механізованим корпусом генерал Дмитро Рябишев наказав мені знаходитися з Волковим. Дуже важливо, з ким ти разом ідеш в бій. Мені подобалася не тільки твоя любов до полку, твоє вміння, кажучи на нашому армійському язику, добиватися високих показників в бойовій і політичній підготовці, але і те, що першим номером на вечорах самодіяльності, об’являли: "Соло на баяні, виконує підполковник товариш Волков".

Після звільнення в 1953 році, із Збройних сил Петро Волков був призначений директором міського стадіону, вірніше стадіону ще не було. Петро Ілліч розпочав його будівництво і закінчив у завершеному вигляді. Зарплату він не отримував (сім’я жила на його пенсію), працював на ентузіазмі – такий народ був в ту пору. Проводив він і вагому військово-патріотичну роботу по вихованню молодого покоління в дусі безмежної любові до своєї Батьківщини, свого народу. Не стало Петра Ілліча у 1987 році - похований він на  Алеї Слави цвинтару міста Кам’янець-Подільський. На пам’ятнику вибитий танк Т-34 і слова генерала Попеля : "Волков,  вижу тебя…тебе никто не скажет, что даром ел хлеб!". Прощалося з героєм наше місто, приїхали, також бойові друзі із Дубно, щоб віддати останні почесті П.І.Волкову. В газеті «Прапор Жовтня»  за 20 червня 1987 року, був розміщений некролог, який підписали В.О.Козлов, І.Г.Гермаківський, А.І.Буданцева, В.У.Крилов, Б.Ф.Чекригін, О.В.Ратушняк, І.Ф.Яловий, В.Б.Дзюбак, В.Д. П’янов, В.П.Скрипко.  Ось таким був наш земляк, кам’янчанин Петро Волков, воїн-захисник, патріот України, який в числі перших наніс лютому ворогові такого потужного удару,  що аж здригнулися стіни в лігвищі Гітлера.

Автор матеріалу: Анатолій Бернадін 

Керівник прес-центру ради ветеранів міста Член Національної Спілки Журналістів України.