В одній із військових частин у Камянці-Подільському служать військовослужбовці, котрі брали участь в обороні Донецького аеропорту.

Один із них Олександр, якому в 24 роки довелося пройти крізь пекло на землі. У військовій частині поділилися спогадами Воїна, який до останнього разом із побратимами боронив Донецький аеропорт.

- В 2014 році я не чекав повістки, сам пішов до військкомату. Не міг сидіти склавши руки, поки в моїй країні війна. Та саме захисники Донецького аеропорту мене найбільше надихнули. Коли чув у новинах або читав на сайтах про «кіборгів», їх опір і боротьбу, захоплювався ними… Усі вони були моїми кумирами і я хотів стати таким, як вони, частиною цієї історії. Це була моя мрія! - ділиться спогадами військовий.

Тому у серпні 2014 року я підписав контракт із Збройними Силами України та розпочав військову службу у м. Охтирка. Вже у вересні у мене була перша ротація в Донецьку область. Але цей мій перший бойовий досвід не рівня тому, через що довелося пройти у Донецькому аеропорту.

Олександр зізнається, що коли запропонували ротацію на летовище, саме тоді потрібно було двоє людей, без вагань погодився.

- Переконався, що мрії здійснюються, бо ж хотів бути частиною цієї історичної боротьби. Все було добровільно. Їхали туди ті, хто хотіли, словом, добровольці. Кожен мав право відмовитися і не поїхати. Мене в частині спочатку відмовляли, аргументуючи, що я недавно прийшов до війська. Та це мене не зупинило. Я одразу вирішив, що моє місце там, разом із «кіборгами».

Нам із побратимом дали півгодини на збори. Так ми поїхали боронити Донецький аеропорт як сапери. Це був листопад. Планувалося, що поїдемо на два тижні, потім нас змінять. Однак там я перебував 21 день.

- Прибули спочатку в Піски. А там справжня війна, «жостка» війна. Це був шок. Лише тут я усвідомив, наскільки все серйозніше і страшніше. Тут війна, вбивають, смерть, танки, артилерія цілодобово… Поранених носять, вбитих… Пам’ятаю той момент, сиджу і думаю: «Сашо, що ти тут робиш? Молодий хлопець, без досвіду».

У Пісках ми мали пробути 2-3 дні. Але у першу ніч нас розбудили і ми пішли на прорив.

Наказали сідати в перший БТР. Перша думка, яка промайнула, що першу і останню машину накривають і так зупиняють всю колону. А я саме в першій машині! Але відкинув ці думки і поїхав разом із десантниками до летовища. Проривалися з боєм… 4 кілометри злітною смугою, на відкритій місцевості, під вогнем, що вівся з усього, що мав ворог. Усе, через що тоді пройшли, словами важко передати. Ти їдеш в машині і усвідомлюєш, що є учасником і свідком цієї визначальної боротьби. Десантники кричать: «Зараз будемо «спєшуватися»». А ти, шокований від прориву, не розумієш, що вони збираються робити? Що таке «спєшуватися»? Для мене на той момент це слово нове, я не знав, що це таке…

В результаті ми вибігли і швидко побігли до нового терміналу. Із собою по-максимуму прихопили все, що могли: боєкомплект, провізія. Інші хлопці вантажили в техніку поранених та вбитих. Це все відбувалося надзвичайно швидко, техніка їхала назад, бо інакше її одразу розбивали.

На летовищі бої йшли безперестанно, сеператисти постійно намагалися штурмувати. Умови проживання різні: деякі хлопці спали в підвалі, я обрав шкіряний диван, це було лише моє місце. Про харчування навіть немає що розповісти. Неодноразово була ситуація, коли розігрівали тушонку, а тут починається бій. Все кидаємо і займаємо позиції. А після бою їсти не хочеться, лише каву пили. Ось що-що, а каву пили постійно. Був випадок, коли вода закінчувалася, але зробили каву на чотирьох. Загалом з водою були серйозні проблеми. Траплялося, що за три дні жодного ковтка не зробив.

Пам’ятаю, води не було, а спрага шалена. Довелось у підвалі пробити систему опалення і спустити воду. Так добули 40 літрів. І хоча вода була коричневою, з неприємним запахом, нам було всеодно. Одразу ж випили 20 літрів, навіть не фільтруючи. Лікар, звичайно, репетував, забрав решту води і профільтрував. Але тоді хлопці не зважали, якої якості ця вода, які проблеми для здоров’я може завдати. Ми хотіли втамувати шалену спрагу!

Найжахливіший спогад?

Бій 29-30 листопада, коли після 9 годинної боротьби та підпалу ми відступили зі старого терміналу. Тоді мене поранило. В ці дні я зателефонував рідному брату і попрощався. Крім нього, ніхто із рідних не знав, де я реально знаходжуся.Так ось про бій. Підтягнувся російський спецназ, вони швидко захопили другий поверх. Бій був надзвичайно важкий, інтенсивний артобстріл. Щоб ви розуміли, тоді навіть поранених не евакуйовували, їм давали зброю і вони далі стріляли. Евакуація проводилася лише коли людина непритомніла. 25 «кіборгів» обороняли старий термінал. Словами не передаси, що в ті моменти коїлося, і що відчував, власні думки. За стіною чуєш голоси кадрових російських офіцерів, кадирівців з їх постійним «хохол сдавайся», «Аллах акбар» і цинічними висловлюваннями, на кшталт «зарєжу тебя і твою мать». Неодноразово пропонували здатися в полон, ще й давали «слово русского офицера». На таку пропозицію ми відповідали пострілами з кулемету. Думки здатись в полон не було в жодного з 25 побратимів. Як і такого поняття як страх. Ти сконцентровуєшся і робиш роботу!

А відступили ми лише через відсутність боєприпасів, була би зброя – стояли б до останнього! Нам не було чим стріляти.

Як "Вечірній Кам'янець" розповідав раніше: У боях за Донецький аеропорт загинуло дев’ять військовослужбовців з Хмельниччини. Шестеро з них полягли 20 січня 2015 року. Серед загиблих троє військових з Кам’янеччини.

Взагалі, є багато чого розповісти… Там я пробув 21 день! В місці, де справжня війна, де пахне кров’ю й смертю. І хоча минув уже не один рік, я й досі все пам’ятаю… Усе, похвилинно! І пам’ятатиму, скільки житиму. Це не просто спогади, це те, що НІКОЛИ не забудеться. Моя мрія здійснилася, я захищав Донецький аеропорт!