Антон з позивним Карий у свої 22 роки уже має звання старшого лейтенанта. Встиг побувати в ООС, на початку повномасштабного вторгнення разом з побратимами тричі потрапляв у котел по дорозі до Волновахи, зупиняв і знешкоджував десятки окупантів.

Указом президента України старший лейтенант підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової бригади боєць з позивним Карий, нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Герой поспілкувався з журналістами телеканалу Еспресо, розповів про жахіття війни та про свої мрії на майбутнє.

Вийшли із трьох котлів, навіть не знаючи про них

Вся сім'я Антона — військові. Сам уже після 9 класу пішов у військовий ліцей у Кам'янці-Подільському, вчився там два роки.

"Потім виникло питання, куди далі йти. А оскільки вже тоді знав трохи військову справу, вирішив стати піхотним командиром, вчитись і вчити людей", – розповідає військовий.

У 2021 році закінчив навчання в Академії сухопутних військ, уже рік служить на посаді командира роти вогневої підтримки у 128-й бригаді. Після випуску з академії вирушив в зону ООС. Згодом поїхав на ротацію, а повернувся просто на повномасштабну війну.

"Перед великою війною, якраз о 3-й годині вночі приїхали в Луганську область ешелоном. Ми зрозуміли, що їдемо не просто так, хоч не думали, що буде насправді аж таке. Ні в кого не було уявлення про таку війну. Більшість людей, які були тоді з нами, не воювали у 2014 році, бо були тоді ще замолоді. Хоч їхали незрозуміло куди, але їхали дуже швидко. Якщо раніше шлях через усю Україну займав 2-3 дні, то тоді ми приїхали за півтора. О 3-й годині почалося вивантажування техніки, а в четвертій почали літати літаки. Зрозуміли – почалось. Були і в Харківській області й в Луганській, а вночі під дощем поїхали безпосередньо у Волноваху. Попри те, що був дощ, холод, усі як один їхали на броні на виконання завдання. Поки добрались до самої Волновахи, вийшли з трьох котлів. Але ми про них тоді не знали. Деколи надходила інформація, що по дорозі там вже стоять танки противника, то ми їх обходили лісами, через посадку і вдалось вибратись. За перші чотири дні у нас був лише один 300-й", – пригадує Антон.

Якщо будемо всі боятись цієї війни, то не зможемо виграти.

На самому початку повномасштабної війни на плечі Карого лягла величезна відповідальність. Коли командира роти було поранено, 22-річний старший лейтенант взяв на себе командування підрозділом.

"Я не відступив, адже розумів, що хтось мусить вести людей. Якщо будемо всі боятись цієї війни, то не зможемо виграти. Хоча тоді було настільки все незрозуміло, що і де робиться. Зв'язку не було, ми не розуміли багато моментів, але мали задачі і їх треба було виконувати й виконували їх по максимуму. За свої дії в перші дні, коли добровільно взяв на себе відповідальність керувати ротою згодом і отримав орден Богдана Хмельницького. Просто в такій складній ситуації не кожен готовий взяти на себе такий тягар – відповідати за ще більшу кількість людей.

На той час, коли я виконував обов'язки командира роти, у нас був фронт 10 кілометрів для роти. Це – немало. На той час із моїх штатних залишалось 40 військових (адже були і 200-ті, і 300-ті здебільшого), а ще 150 прикордонників. Але ми навіть гадки не мали відходити, виконували наказ до останнього. На жаль, втрати були, але вони були мінімальними. Дуже радий, що взагалі звідти вийшли, бо в перші дні боїв думали, що не повернемось", – згадує 22-річний офіцер.

Або робиш свою роботу, або помреш

Коли прилітає пакет градів і ти залишаєшся живим, майже ніяких емоцій чомусь не залишається. Нема часу думати.

Антон каже, що емоційно зараз певним чином навіть легше, ніж було до повномасштабного вторгнення.

"Спершу емоції були незрозумілі, бо ніколи ще такого не переживав. В зоні ООС летіло по мені два снаряди з СПГ. То трусило два дні, відійти не міг. Думав: мене ж мало не вбило. А тепер, коли прилітає пакет градів і ти залишаєшся живим, майже ніяких емоцій чомусь не залишається. Немає часу думати. Розумієш, що це все твій обов'язок. Знаєш, що саме це маєш робити й вибору в тебе нема. Або ти це робиш, або ти помреш. Так само я вчу людей: "ви маєте знати свою роботу і робити її, тоді все буде добре", – каже старший лейтенант.

Коли говорить про ворогів, наголошує на їхній тактиці, а вірніше її відсутності. Чого противник точно не шкодує, то це людей, у тому числі своїх.

"Запам'яталися перші дні, коли були у Волновасі. Там просто "м'ясо" було. Не знаю, які там підрозділи були, чи російські, чи "ЛДНР", але піхота просто йшла на смерть, а за ними вже їхала техніка. Піхота виявляла вогневі точки, а техніка їх знищувала. Після нашого відходу росіяни забрали з поля бою три повні "Урали" своїх 200-х, ми бачили це з дрона. Тобто їхні безповоротні втрати склали близько роти, а поранених, за статистикою, зазвичай утричі більше. Через місяць-два війни, коли ми були на завданні на Донеччині та Луганщині, то там вже іноді можна було побачити якусь тактику, було трохи менше "м'яса", – розповідає Антон.

Військовий пригадує, якось взяли в полон танкіста. Завдяки уважності здалеку побачили чоловіка в цивільному, з сумкою через плече. Сумку той не закрив і було видно, що в ній був пістолет Макарова. Карий скрутив його, забрав зброю і допитав. Каже, окупанти — наче під наркотиками, нічого не відчувають, дивляться скляними очима.

Коли побачив перших загиблих мирних жителів в містечку Бугас, тоді емоції вирували. Я не думав, що війна отака.

"До них в будь-якому випадку є лише відчуття ненависті. Звичайно, з часом звикаєш до смертей. Але загибель військових так не сприймаєш як смерть цивільних, особливо дітей. Коли побачив перших загиблих мирних жителів в містечку Бугас, тоді емоції вирували. Я не думав, що війна отака. Ми їхали в одну сторону, діти нам ще махали руками, вітались з нами. А коли вертались назад, то на місці магазину ракета чи з граду, чи зі смерчу і просто спалена руїна. За пів дня не стало сім'ї: двох батьків і двох дітей. Назад ми повертались вже вночі, біля магазину підсвітили ліхтариком у вибоїну і побачили обвуглені тіла. Це – жахливий спогад. Після такого хочеться ще більше працювати, аби їх знищити. Руки не опускаються, а навпаки, швидше підіймаються", – наголошує офіцер.

Підтримка місцевого населення додає сил

Антон каже, що особливо надихає захисників України, дає їм сили продовжувати бої, підтримка місцевого населення.

"Навіть якщо говорити про банальні питання, наприклад, випрати одяг, адже нам потрібно це також робити. Вони самі підходять, запитують, пропонують допомогу. Ми були цим приємно вражені. Це приємно впливає на морально-психологічний стан військовослужбовців.

Також допомагає те, що волонтери підтримують, багато авто нам доставили, на яких ми фактично врятували десятки життів, бо вчасно і швидко вивозили "трьохсотих". Я також за свої кошти купував сюди для нас авто – досі їздить, врятувало десятки життів. Добре, що техніка була, бо чимало згоріло в перші дні, лише у Волновасі сім машин спалили. Автотехніка хоч і була, але вона ж не довговічна", – розповідає військовий.

Карий абсолютно впевнений у перемозі. Хоча достеменно не знає, що робитиме після неї.

"Кожного разу в мене інші думки, як це буде після перемоги. Спочатку казав, що кину армію і буду щось своє, для душі робити. А зараз переконаний, буду далі виконувати свою роботу, оскільки мушу її виконувати. Я йшов в армію з думкою, щоб змінити її на краще, аби все було в Україні добре", – каже захисник України.