Ім`я цієї, без перебільшення, легендарної особистості – Павла Тютюнника – досі пишуть на афішах маленькими літерами. Люди кажуть, що то він сам так бажає. Напевно, через скромність своєї вдачі, а ще з великого захвату поезією Ліни Костенко, на чиї вірші він має декілька концертних програм.
Так, Павло Тютюнник – нове ім’я в концертному житті України. Хоча у своїй «першій» справі, серед фахівців з вокалу він уже давно відомий як самобутній вокальний педагог, який випрацював свою унікальну методику постановки голосу, що дала надзвичайні практичні результати. Його учні є переможцями різних вокальних конкурсів, солістами оперних театрів. Та найголовніше в його професійному баченні, мабуть, те, що він вважає і доводить на практиці, що всі без винятку люди можуть співати і бути справжніми співаками
Родом він з Донбасу, з чарівної Макіївки, як він сам каже про свою малу батьківщину. Закінчив вокальний факультет Донецької консерваторії і заснував Перший в Україні Центр постановки голосу «Українське бельканто». Павло Тютюнник був ініціатором щорічного Всеукраїнського фестивалю в Донецьку «Українське бельканто» запрошує», головами журі якого свого часу були Анатолій Солов’яненко та Анатолій Мокренко.
Та не менш значним, ніж вокальна педагогіка виявився його композиторський талант. На сьогодні Павло Тютюнник є автором більше 500 пісень та романсів на вірші класиків української та світової літератури: серед яких: Ліна Костенко, Тарас Шевченко, Микола Вінграновський Леся Українка, Григорій Сковорода, Максим Рильський, Іван Драч та ін. Його музика в 2017 і 2018 роках висувалася на здобуття Шевченківської премії. Композитор Ігор Поклад, познайомившись з творчістю Павла Тютюнника, сказав: «Мені все подобається. Треба нести цю музику зі сцени до слухача». Мирослав Скорик підкреслив переконливий мелодизм цих творів, а Євген Станкович наголосив на духовній домінанті цієї музики. Анатолій Авдієвський сказав: «Багато хто пише на українську тематику, але мало у кого в музиці є Україна. А у вас що не пісня – то Україна. Обов’язково щось візьму до репертуару нашого Хору». І це ще не все. Він є самобутнім мислителем, автором книжки про таємницю людського голосу і таємницю творчості взагалі «Приречені на щастя», в якій він стверджує, що всі люди є талановитими і навіть геніальними від природи, від народження, якщо у них немає страху, якщо у них душа на місці, якщо вона співає.
– Багато хто з людей причетних, причетних до співу, на питання чому Україна перестала співати, говорять, що у цьому винен телевізор… А як Ви вважаєте?
– Колись маестро бельканто в Італії говорили, що «співає радість». Безперечно, радість – це те, що спонукає людську душу співати. Радість, пісня – це форма існування людської душі, істинна, здорова, родом дана форма. Бо коли життя не в радість, людині і не співається, і не живеться по-справжньому.
– Куди ж поділася наша радість?
– Найголовніша причина усіх наших негараздів і втрати радості буття – це наша розрізненість, бо люди від народження є братами і сестрами, сім’єю єдиною, єдиним родом, в якому усіх поважають, приймають такими, якими вони є, всім допомагають, про всіх піклуються, де люди живуть у взаємному служінні. А в таких умовах серце не може не радіти, а душа не може не співати. В такій атмосфері людина не знає страху, кожен є собою – неповторним, незрівнянним і незамінним, кожен знає своє покликання і знає свою місію у цьому світі, має велику творчу силу – творити й перетворювати цей світ, творити свою долю. Він є щасливим. Його не можна залякати і перетворити на раба – ось що таке рід. Недаремно головним принципом усякої влади завжди було: «Розділяй і володарюй!»
– Тож виходить, що хтось нас дуже залякав? І хто ж те страхіття?
– Колись на нашій землі не було рабства, люди були вільними і рівними між собою, жили у взаємному служінні. Це був рід людський, сім’я єдина. Потім на нашу землю прийшла біда: князі і царі, прийшло рабство. Це ганебне явище зветься владою людини над людиною. Головними її інструментами є залякування, задурювання і розрізнення людей. Будь-яка влада – явище аморальне, а, отже, анти людське, бо людина і мораль – це синоніми. Якщо й може існувати на світі якась влада, то це хіба що влада совісті, правди і краси.
– А Україну сьогодні «тягнуть» у Європу, але ж там процвітає індивідуалізм, тобто розрізненість…
Україна і є Європа. Більш того, вона, є центром Європи, принаймні, географічним і, безперечно, духовним. Шкода, що наші люди цього не розуміють і принижуються перед іншою Європою. Нема чого лізти у ту Європу, від якої тхне бездуховністю, прагматизмом, індивідуалізмом й іншими «ізмами». А наша земля – свята Русь –земля волхвів, святих високих душ, які служили людям, служили Роду. То було справжнє, первинне, героїчне козацтво, а Україна була країною козаків. Це були не ті гультяї і найманці, які потім продали і нашу віру, первинну споконвічно святу, і нашу землю, і нашу свободу, хоча теж називали себе козаками і називають до цих пір. Козак – це справжній чоловік, який виконує у цьому світі свою чоловічу місію: не знаючи страху, любить рідну землю, служить людям, живе по совісті, по правді.
– У ваших словах відчувається особливий дух. Напевно, то і є козацький дух. Я чула, що ви є потомком запорозького отамана…Це правда?
– Колись, незадовго до своєї смерті, наш батько Василь Тютюнник, як я вважаю, останній справжній козак нашого роду, зібрав нас, трьох своїх синів і сказав: «Мені батько казав, а батькові дід казав, а дідові прадід, що є на світі іще Тютюнники, та тільки ми йдемо саме від того, який був отаманом на Запорізькій Січі і десь ще у 16 столітті підняв постання на Запорозькій Січі. Кажу це, щоб ви знали, звідки ми йдемо…» Так що всі ми, українці, йдемо з країни справжніх козаків. Тільки ми забули про це, а точніше, нам дуже старанно допомогли про це забути.
Все таки планку шляхетності й благородства в нашому народі, мабуть, хтось тримає, бо наш український світ ще тримається. Наприклад, Ліна Костенко. Багатьох чоловіків наша Ліна Костенко, пісні на вірші якої ви створюєте, багатьох чоловіків вражає своєю відвагою та безкомпромісністю в питаннях совісті й моралі…
– Безперечно, погоджуюся з вашою оцінкою особистості і творчості Ліни Василівни. Про це, мабуть свідчать десятки пісень та романсів, написані мною на її вірші. До того ж, я вважаю, що в особі Ліни Костенко ми маємо надзвичайне і унікальне явище в літературі. Мені здається, що такого володіння поетичним словом, мабуть, ще і не було на нашій землі. Схоже, що сама муза поезії вселилася в цю українку і промовляє до нас її устами. Україна породила у найскрутніший час своєї історії таку надзвичайну дівчинку – Ліну… Для нашого ж спасіння, аби вона нагадала нам, що люди – то є люди, що люди – то насамперед є совість, правда і честь.
Я чула, що у вас є така мрія – розспівати Україну. А навіщо і як ви собі це уявляєте?
По-перше, пісні бувають різні. На жаль, сьогодні здебільшого піснею називають те, що нею не є. Справжня тільки та пісня, яка проспівана душею. Тож для того, аби повернулася пісня в Україну (бо нині вже й село не співає), потрібно, щоб заспівали наші душі. А душі наші співають, коли є радість у наших серцях. Тож треба повернути радість в наш світ. А для цього потрібно подолати страхи та комплекси, поставити душу на місце, провести своєрідну психокорекцію особистості. Це можна назвати «другим народженням». А в цьому здоровому, гармонійному стані люди починають помічати красу світу, неповторність і красу одне одного. Життя стає людям в радість, і душа починає співати…
Розмовляла Тетяна Олійник
