Єпископ Леон Дубравський про важливість молитви за померлих, про безцінний скарб християнина, яким є Євхаристія та свої враження від поїздки до Іркутська.
— Завершився жовтень, який Церква присвячує молитві Розарію, а в листопаді ми молимося за померлих.
— Хоча жовтень закінчився, але я не припиняю заохочувати молитися Розарій. Зараз, у листопаді, можна і треба жертвувати свою молитву за померлих, солідаризуватися з ними, продовжувати творити спільноту. Будемо тут молитися за них, а вони там за нас. Бо треба розуміти, що вони вже вдома, а ми ще поки в гостях. І варто бути свідомим того, що всі прямуємо до вічного життя через земне і тимчасове. Треба подбати, щоб увійти до спільноти святих.
— Владико, яке головне завдання ви ставите перед собою на сьогодні?
— На превеликий жаль, останнім часом спостерігаю таке явище, як занедбування недільної Святої Меси. Все більше людей втрачає відчуття цінності Євхаристії, а це ж найбільший скарб нашої Церкви. Колись люди пішки долали кілометри, щоби потрапити на Божу Службу. А тепер мають кілька храмів на вибір і не хочуть прийти. Це мене турбує і засмучує. Тому мені дуже залежить на тому, щоб відновити в людях оте розуміння необхідності участі в Євхаристії. Заохочуємо дітей разом з батьками до участі у богослужіннях Перших п’ятниць місяця. Це приносить гарні плоди і бачу, що маємо в п’ятницю повний храм, як у неділю. Маємо велике завдання – повернути людям вразливість на святі справи.
— Нещодавно ви повернулися з Іркутська.
— Так. Мав можливість подивитися, як там живуть католики. Маю сказати, що атмосфера там зовсім інша, інша ментальність, ніж у наших католиків. Але віру розвивають, з православними братами ведуть екуменічний діалог. Не акцентують на тому, що розділяє, а більше на тому, що є спільним і що служить порозумінню. Вдалося відвідати сестер кармеліток в Усольє-Сибірському — клаузуровий монастир на місці заслання св. Рафала Каліновського. Сестри мають вже покликання також і з Росії. Побував у дитячому садку, яким займаються сестри-служниці бл. Едмунда Бояновського – чудовий садок, виховательки православні, але так гарно співпрацюють, всі як одна родина. Це мені сподобалося. Там взагалі інший ритм життя. Все розмірено, спокійно. Частина іркутських католиків — це нащадки поляків, які були відправлені в Сибір на заслання. Це були люди освічені, які принесли на ті землі свої інженерні знання, свою культуру. Вони будували, вчили, обробляли землю, свідчили свою віру і здобули велику повагу місцевих мешканців. Несли свій хрест гідно і незважаючи на несприятливі обставини зуміли знайти себе. Зараз люди мають все більше зручностей, комфорту, все менше перешкод, більше можливостей інвестувати у саморозвиток, освіту, а довкола так багато людей, які не можуть віднайти себе, не знають хто вони, що їм робити, як жити. Щось не так у цьому світі. Бога бракує. Бракує перспективи хреста на своє життя.
— А тим часом у Кам’янець-Подільській дієцезії? —У дієцезії в нас життя не стоїть на місці. Розпочали новий навчальний рік у Духовній семінарії та Богословському інституті. Відзначили століття відновлення дієцезії. Влаштували симпозіум, на який запросили представників різних Церков та представників влади – створили нагоду зустрітися, поспілкуватися. Такі зустрічі корисні, вони нас зближують. Дозволяють нам зрозуміти, що ми всі дивимося в одному напрямку, вболіваємо за ті самі справи.
