В інтерв’ю LB.ua, з якого ми вибрали найцікаівіше, Тетяна Гончарова розказала про кров і зуби в «Ізоляції» та крикливих сепаратистів, яких отримала українська сторона 29 грудня.

Далі - її пряма мова.

Працювати на ГУР (Головне управління розвідки Міністерства оборони України – Авт.) почала через інтернет. Всі тоді спілкувалися в тематичних групах, всі викладали те, що бачили. І я сиділа в такій групі патріотів Донецька, у «Вконтакте». Так, розуміли, що це російська мережа, але вона тоді була наймасовішою, тому її й використовувала як засіб якнайшвидше донести інформацію до великого кола людей. Природно, що коли ти викладаєш багато цікавого, то на тебе звертають увагу й потім виходять з пропозиціями, так би мовити. 

З моїм майбутнім куратором мене звела знайома, яка вже була на українській території. Я так розумію, побачили, що я володію великою кількістю інформації, бо їжджу по роботі по багатьох районах Донецька. Ну, от знайома дзвонить і так завуальовано каже – мовляв, ти ж пишеш, то нема сенсу це просто в мережу викладати, бо там надто багато фейків, дезінформації, просто величезної кількості повідомлень, серед яких все це просто загубиться. То чи не хотіла б ти це людям, яким ця інформація була б потрібною й корисною, напряму передавати? Ну, й потім на мене вже вийшла безпосередньо людина з ГУР МО, й десь з кінця 2015-го я почала працювати на них. Ми з нею спілкувалися теж через інтернет, але також і по телефону, за допомогою захищеної сім-карти. До речі, досі вживу з нею не бачилися, навіть після обміну, хоча спілкувалися, звичайно. Хотілося б з куратором нарешті в житті зустрітися.

Працювали ми разом з ще одним хлопцем, Романом Писанцем, програмістом за фахом. Але працювали окремо: я тільки знімала, а він ще й займався прослушкою, кожен отримував та виконував свої завдання автономно, хоча куратор у нас був один. Його справжнього імені ми не знали, він спілкувався з нами під ніком. Ми з напарником зустрічалися в житті, по звичайних, не робочих питаннях говорили – туди поїхати, там продуктів дістати, ну, ви розумієте. Арештували згодом його першим, а вже потім мене. Поміняли нас теж одночасно, зараз, під цей Новий Рік.

Нам пропонували гроші, але ми одразу відмовилися. Адже все це робилося для країни, а не для заробітку. В мене все ж була ще робота, тому не було необхідності в коштах. Тому на питання про те, чи потрібні, мовляв, гроші, навіть не в плані зарплати, а на витрати якісь типу проїзду, одразу відповіла, що непотрібні.

Я не боялася все це робити. Адже сподівалася, що когось десь це може врятувати. Бо я одразу розуміла – от іде колона техніки, яку я можу зафіксувати. Значить, за пару годин буде обстріл наших солдатів. То що – просто сидіти й дивитися на це? От я й займалася фото- та відео-фіксацією техніки, бажано – з номерами та маркуванням. Адже в перші роки війни постійно заходила російська техніка з відкритими, не замазаними розпізнавальними знаками, тож я мала завдання збирати докази їхнього перебування тут. Навіть форма цікавила – адже спочатку у наших місцевих сепаратистів не було нічого свого, тому вони носили відкрито російське. 

Все це відбувалося приблизно так. Центр міста, вулиця Артема, я стою в магазині. Раптом чую, що йде військова колона. Зазвичай, ідуть якісь тентовані КАМАЗи та УРАЛи, ну й бронетехніка – БТРи, танки тощо. Природно, що на дверях машин – російські розпізнавальні знаки, певні символи військових частин та всього такого, російські автономери. Дістаєш тихенько телефон, так, щоб не помітили, що знімаю. Зазвичай, робила вигляд, що комусь дзвоню або гортаю фотографії. І фіксуєш. Й потім ще повідомляєш якомога швидше – колона посунула з пункту А до пункту Б. А пункт Б – це, скоріш за все, аеропорт, бо саме туди в той час постійно колони ганяли. 

Знімала майже кожен день по кілька разів і кожен день щось передавала. У мене, наприклад, під наглядом було кілька постійних точок, де стояла техніка. Тож проїжджаючи по роботі, паралельно я мала зазначати будь-які зміни – чи стало її більше, яка стоїть, яка поїхала. Тож постійно щось повідомляла протягом дня, по можливості. Все, що військове й рухається, було для мене ціллю. Згадую, як вони відкрили в будівлі дитсадка військову базу. Поставили техніку, розселилися. А я просто випадково проходила повз. Подивилася й одразу зрозуміла, що у нас нова військова точка в місті. Звичайно, все фіксуєш і намагаєшся оцінити кількість людей.

Пишаюся тим, як вдалося взимку 2015-го зняти колону «Спарти» (незаконне збройне формування проросійських бойовиків, очолюване покійним терористом «Моторолою» – ред.). Ми їх прослуховували й зафіксували, що пішла техніка. Як і зазвичай – в бік аеропорту. Ми передали цю інформацію, й через деякий час нам повідомили, що завдяки цьому вдалося відвести наших хлопців звідти, й вони не потрапили під обстріл. Було дуже приємно, що допомогли.

Нас досить швидко помітили й потім, як виявилося, «МГБ» 8 місяців стежило за нами. Досі не знаю, чому так довго не арештовували. Причому, ми про це стеження знали, хоча надалі нам так і не сказали, як вони на нас вийшли. Але ми бачили одні й ті самі машини та людей на подвір’ях, які мінялися день через день. Якщо я пересувалася машиною, то за мною їздили одні й ті самі дві машини з тими самими номерами. Моєму знайомому вони навіть прикріпили на машину маячок. Який він же власноруч зняв і поїхав з ним до них – типу, подивіться, за мною хтось стежить, розберіться, будь ласка. Ті пообіцяли, що розберуться. Й навіть на 2 місяці ніби стеження припинилося. Ну, чи просто ми його не бачили. Але після цих 2 місяців нас якраз і взяли.

Спочатку, 31 травня 2016-го, арештували, як я і казала, мого знайомого Романа. Я одразу це зрозуміла, коли він перестав виходити на зв'язок – а ми завжди зранку зідзвонювалися. Стало зрозуміло, що відбувається щось не те. Потім він мені подзвонив-таки й спитав, чи можна зустрітися. Але під час цієї розмови він сказав кодове слово, яке означало: «Не приходити» - вибачте, не хотіла б навіть зараз його називати. 

Зрозуміла, що я під підозрою, нікуди не втечу й простіше таки піти на цю зустріч. Нагадую про 8 місяців стеження, та й прямо під під’їздом знову «хвіст» побачила. Було очевидно, що як тільки спробую побігти – мене візьмуть, і буде ще гірше. Тож я прийшла на зустріч на проспекті Ілліча. Він сидів у «ланосі» з «мгбшниками» – двоє попереду й один на задньому сидінні з моїм напарником. Мене ввічливо спитали: «Вы Татьяна? Тогда пройдемте побеседовать по поводу вашего знакомого». Повезли до колишньої будівлі СБУ, де тепер «МГБ». Дорогою поговорити з ним не вдалося. 

Далеко не всіх поміняли з тих, хто реально щось намагався зробити для України. Натомість, наприклад, поміняли жінку, яка брала активну участь в так званому «референдумі 11 травня». Вона навіть була держслужбовцем у «ДНР», і на ній зробили зразкову справу, як ми типу караємо тих, хто їздить до України. Ще якась шахрайка з Луганська, яку абсолютно незрозуміло чому включили в список. Чи той же Савін, який зараз кричить на всіх каналах, але по суті своїй – сепаратист. Є ще кілька сепаратистів відвертих, по яких у мене купа питань. Наприклад, кілька людей, які нібито теж мають статтю «шпигунство», але, по-перше, за моєю інформацією, працювали за гроші, а по-друге, допомагали на «Ізоляції» бити ув’язнених.
Тобто, нас. І вони зараз з нами лікуються в одній лікарні, їм всім ті самі послуги надаються. Наприклад, такий собі Максим Теорентер, якого звинуватили нібито в замаху на Захарченко. Так от, він особисто бив людей на «Ізоляції», допомагав оцьому кату Паличу (Куліку) катувати людей.

У мене є свій список на помсту. Мені буде дуже гірко, якщо того ж Дениса Палича Куліка віддадуть до «ДНР» і він буде там спокійно собі ходити. Я розумію, що його поміняють, щоб витягти з тієї території нормальну людину. Хоча можуть знову під шумок та загальну масу впихнути те, що треба й не треба. Я хочу дізнатися про людей зі свого особистого списку, що десь там по кармі воно їм все повернулося. Своїми руками щось із ними робити, може, й хотіла би, але тоді виходить, що я опустилася б до їх рівня. 

Навіть не знаю, що сказати родичам загиблих на Майдані чи в харківському теракті. Треба довго думати, щоб знайти якісь слова. Адже нас поміняли на вбивць їхніх рідних.

Хочу почати своє життя наново якомога далі від Сходу. Знайти житло, роботу. Ну, ви розумієте.

Мені важливо, під яким пам’ятником зустрічатися – Тарасу Шевченку чи Захарченку.  

Ні про що не жалкую ні секунди. Єдине, якби знала, скільки доведеться відсидіти у в’язниці – то знімала б ще більше.

Джерело.