На жаль, наші герої не дочекалися тієї уваги, на яку заслужили

Ми таки не футбольна країна. Те, як Україна зустріла новоспечених чемпіонів світу серед молодіжних збірних до 20-ти років - тому яскраве підтвердження. Пару сотень людей в терміналі D Міжнародного аеропорту «Бориспіль» виглядає кількістю трохи не співмірною з історичною вагою того досягнення, яке підкорилося команді Олександра Петракова.

Звісно, можна виправдовувати людську пасивність вихідним днем, спекою, дальньою дорогою за околиці столиці. Однак все це - виправдання вельми слабкі. Чемпіонами світу з футболу українці досі не були ніколи. І не відомо, коли будуть наступного разу. І без різниці - молодіжна то збірна чи національна. Згадайте начебто нефутбольну Ісландію трирічної давнини, коли з виходом у чвертьфінал Євро футболістів на вулиці Рейк'явіка вийшли вітати сотні тисяч людей. У нас все по-іншому.

Так, з УАФ/ФФУ відповідальності за сухий прийом знімати теж не варто. Бо про те, коли прибуває команда, пересічний уболівальник і справді не знав. Тому в аеропорт на 18:35 недільного дня 16 червня під'їхали лише найнаполегливіші і найфанатичніші. То ще варто враховувати, що добру половину присутніх косо-криво організовваного Українською асоціацією футболу дійства зібрали штучно, з числа учнів дитячо-юнацьких шкіл столиці, яким вручили в руки прапори і транспаранти, а також кишенькових фанатів ФФУ (чи УАФ, як кому подобається). Останніми дерегував перший віце-президент Асоціації, одіозний Вадим Костюченко, котрий, судячи з усього, й був основним організатором зустрічі.

- Саня, ну шо ви малчітє, давайтє живєй, - каже пан Костюченко кремезмому чоловікові з фанатськими претензіями незадовго до того, як чемпіони мали з'явитися на людях.

- Што? - перепитав Саня.

- Ну, «У-кра-і-на»! Нє мнє вас учіть.

Була й «Україна», були й селфі з чемпіонами, був і гімн. Правда, виконаний вже тоді, коли команда зачинилася в автобусі і від'їжджала у напрямку Києва. Через якусь годину після прильоту чемпіонів їх очікував прийом у Будинку футболу.

Туди з'їхалися усі головні персони українського спорту, включно з профільним міністром Ігорем Ждановим, президентом Національного олімпійського комітету Сергієм Бубкою і представником Міністерства оборони, який прибув спеціально для того, щоб нагородити Кирила Дришлюка, сина загиблого в російсько-українській війні офіцера. Президента Зеленського вочевидь представляв його друг Артем Гагарін. Правда, з вітальним словом він чомусь не виступав.

Зауважимо, що за перемогу на молодіжному чемпіонаті світу футболістам присвоєні звання майстрів спорту міжнародного класу.

На чільному місці постійно знаходився, вдягнувшись у квітасту вишиванку, власник компанії «Епіцентр», екс-реґіонал Олександр Герега. Він навіть з автобуса збірної виходив разом із футболістами. А конференц-залі всівся в першому ряду і щось постійно знімав на телефон. Не все, лише вибіркові фрагменти. Приміром, виступ панів Павелка і Жданова фільмував, а інших виступаючих іґнорував.

А дарма, бо саме в словах президента НОК Бубки резону було найбільше: «Хлопці, те, що ви зробили - прекрасно. Ми всі вами пишиємося. Але маю побажання: не зупиняйтеся і не переставайте мріяти. Ви маєте вірити в те, що згодом зможете стати чемпіонами світу не лише серед молоді, а й серед дорослих. Повірте, це реально». Сергій Назарович знає, про що каже, адже сам свого часу 35 разів бив світові рекорди, був шестиразовим чемпіоном світу і олімпійським чемпіоном Сеула-1988.

 

Сльози радості й розставання. Фоторепортаж із зустрічі чемпіонів світу з футболу в Києві

Самі ж герої були помітно втомленими. Втомленими, але від того не менш щасливими. Вони емоційно вітали кожне наступне оголошене для нагородження прізвище, багато жартували. І що прикметно - на рівні з підопічними реготався тренер Олександр Петраков. Це яскрава демонстрація, яким гарним був у команді мікроклімат.

Уже на вулиці, коли потихенько розходилися і журналісти, і зібрані паном Костюченком «вболівальники», вдалося підслухати розмову двох тренерів. «Навіть не знаю, як буду прощатися. У мене очі вже вологі», - промовив пан Петраков. Зрозуміти Олександра Васильовича можна, адже за ці три тижні чемпіонату світу з нашою чемпіонською командою зріднилася вся країна. Про стосунки між людьми, які були в середині колективу, годі й говорити.

Джерело.