Субота, 24 Червня 2017 року.   

КАМ’ЯНЧАНКА ВИРОЩУВАЛА КОНОПЛІ НА ГОРОДІ:  Під час проведення оперативно-профілактичного відпрацювання на території міста ЧЕРНІВЧАНКУ ЗА СЛУЖБУ «ДНР» ЗАСУДИЛИ ДО 11 РОКІВ ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ: Шевченківський районний суд Чернівців засудив на 11 років позбавлення волі 43-рі ЮРІЮ ЛУЦЕНКУ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ РОБОТА ПРОКУРАТУРИ КАМ’ЯНЦЯ-ПОДІЛЬСЬКОГО: Генеральний прокурор України Юрій Луценко розкритикував місцеву прокуратуру Кам’ ЦЯ КРУПА ВИВОДИТЬ КАМЕНІ І ПІСОК З НИРОК І СЕЧОВОГО МІХУРА, ПОЗБАВЛЯЄ ВІД Ц: Ця крупа допомагає вивести камені і пісок з нирок, сечового міхура, вилікувати ц ДО СПИСКУ ПАМ’ЯТОК ЮНЕСКО МОЖЕ УВІЙТИ ЩЕ ОДНА ПАМ’ЯТКА АРХЕОЛОГІЇ КАМ’ЯНЕЧЧ: На Хмельниччині спільно з Українським національним комітетом міжнародної ради з ВІЦЕ-СПІКЕРА ВЕРХОВНОЇ РАДИ ОКСАНУ СИРОЇД ГОСПІТАЛІЗОВАНО: Віце-спікера Верховної Ради Оксану Сироїд, яка протягом кількох днів голодувала ЛУЦЕНКО ПЛАНУЄ ПОКАРАТИ ПРАВООХОРОНЦІВ ШЕПЕТІВЩИНИ, ЯКІ НЕ ПОВАЖАЮТЬ АГРАРІ: Генпрокурор України Юрій Луценко вважає, що слідчі та прокурори Шепетівщини, кот НАРОДНИЙ ДЕПУТАТ УКРАЇНИ ВОЛОДИМИР МЕЛЬНИЧЕНКО ДОЛУЧИВСЯ ДО ВСЕУКРАЇНСЬКОГО: Нещодавно в Україні  стартував дуже цікавий флешмоб - буккросинг! Запустили його ЖИТИ НЕ МІГ ІНАКШЕ!: Швидко плине час… Але він не владний над пам’яттю про Людину, яка була, є і буде НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ ПОЧАСТІШАЛИ НІЧНІ РОЗБІЙНІ НАПАДИ НА ЗАМОЖНІ ПРИВАТНІ БУДИН: Близько третьої години ночі двоє розбійників у балаклавах, підваживши ломом плас

СОФІЯ ДУНЕЦЬ: «ЖИТИ ПОТРІБНО ЗАРАЗ. І ЗМІНЮВАТИСЬ САМОМУ»

Оцініть матеріал
(0 голосів)

Історія Софії Дунець кілька років тому сколихнула багато кого з хмельничан – під час буревію дівчина отримала серйозну травму, внаслідок якої опинилась в інвалідному візку. Зараз Софія навчається в університеті, працює, активно подорожує світом. Вона – приклад не тільки для людей, які опинились у схожій ситуації. Її життєрадісності й активності можуть повчитись навіть здорові.

 

– Як подорожі стали твоїм стилем життя?

– Якщо чесно, після травми я думала, що нікуди вже не виїжджатиму і ніколи не подорожуватиму. Але як показує досвід, за кордоном подорожувати набагато легше, ніж в Україні.

Почалось все з того, що я поїхала до Єгипту. Друзі запропонували, і я подумала: «Чому б ні? Поїхали!» Це було роки три тому. Ми класно з’їздили. Я побачила, що, в принципі, нема нічого важкого в цьому. Після цього подорожували Європою на машині мого друга. А потім вже захотілось їздити ще. Мене завжди тягнуло далі, на схід. На сході поки тільки в Об’єднаних Арабських Еміратах була, в планах відвідати Гонконг і Сінгапур.

На сході взагалі класно. Я люблю кардинально інші країни. Наприклад, коли ти подорожуєш Європою, все таке, як наше: архітектура, кухня, менталітет людей. А схід дуже відрізняється. Такі подорожі змінюють тебе і твої думки, погляд на себе, свою країну.

YaGsGXxQYsU

– Що цікавить ще, крім Сходу?

– Дуже хочеться на якийсь екзотичний острів потрапити. Я не люблю лінивий відпочинок. Хочеться побачити щось цікаве, чого в нас взагалі нема і в принципі неможливо подивитись. Наприклад, відвідати Індонезію.

Америка – це класна країна, але вона мене приваблює менше, ніж Індія чи Китай, де люди кардинально інші.

– А Україною були спроби подорожувати?

– В Україні я багато де була. Я до травми була спортсменкою і об’їздила багато міст, коли брала участь у змаганнях. У принципі, є такі місця, які я хочу відвідати. Наприклад, Карпати, озеро Синевир. Ще коли Крим був доступний, там теж багато об’їздили і подивились.

Але Україною людині на візку подорожувати доволі складно. За кордоном це набагато легше.

– Чи важко мандрувати за кордоном самостійно?

– В Європі самому можна подорожувати, але це важко. В основному, з Хмельницького за кордон подорожують на автобусах. Тривала подорож автобусом важка навіть для здорової людини, а на візку висидіти 15–18 годин – це нереально. Якщо їхати на своїй машині, самі собі все організовуєте. Зі мною були друзі, які допомагали мені.

Навіть в Європі, яка здається безбар’єрною, є нюанси. Наприклад, зайти до якогось музею не завжди можна без проблем, бо біля входу може бути 5–10 сходинок. Є станції метро з ліфтами, а на старіших станціях їх може й не бути. Доводилось справлятись підручним засобом, який зветься Ігорем (сміється). Він піднімав і носив мене. Якщо порівнювати в цьому плані, то Емірати пристосовані до людей на візках десь на 95 %, настільки все продумано. Там навіть коли 2–3 сходинки є, і, здавалось би, не можна зробити пандус, то там вже роблять ліфт.

C1f_Dak-vLc

Крім того, до тебе всі ставляться з великою повагою. По-перше, ти жінка, по-друге, на візку. Водії автобусів завжди допомагають заїхати, незважаючи на те, що громадський транспорт у них і так пристосований: автобуси низькі, під’їжджають під бордюр. Але все одно водії виходять і розкладають пандус для заїзду, для візка в салоні є окреме місце, тебе не затопчуть. Якщо там хтось стоїть, то одразу поступається місцем. В Еміратах і самому подорожувати можна. Тому що ти можеш без проблем дістатись до будь-якої точки і на метро, і автобусом, і на таксі. В нас, наприклад, потрібно викликати таксі і завчасно попереджати, аби приїхала машина з великим багажником. За це ще й доплатити потрібно. А в Еміратах жодної різниці. Там кілька видів таксі, серед яких є сімейне. Якщо це сімейна машина, то приїжджає мінівен чи кросовер, де багато місця, ти не доплачуєш за більшу кількість людей чи зайвий багаж. Тобі водій сам допомагає, складає візок. Там взагалі це без проблем.

А в нас в Україні я їздила до Чернівців рейсовим автобусом, то мені сказали доплатити за візок ще 30 грн, як за окремий багаж.

У Хмельницькому з’явилось соціальне таксі, воно безкоштовне. Але потрібно замовляти його завчасно, воно користується попитом.

– Закордон виглядає доволі пристосованим до потреб людей на візках. А чи траплялися складнощі?

– Були труднощі в плані пристосування. До прикладу, в Празі втрапили в не дуже приємну ситуацію. Працівники готелю сказали, що в них є ліфт. Нашу компанію поселили на третьому поверсі, а ліфт не працював. І доводилося просити когось про допомогу. Дрібниця, а осад залишається. На жаль, такі речі передбачити неможливо. Або історія з транспортом у Будапешті. На одній станції метро був ліфт, а коли приїхали на іншу, побачили, що там станція з двома переходами і ліфта немає взагалі. Бо це дуже стара станція і немає можливості його зробити. Гаразд, я дівчина маленька, а якщо це хлопець під 90 кг? Хто ж його понесе?

– Чи набагато важче подорожувати літаком?

– Мені літаком навіть більше подобається. Тому що тебе супроводжують і там, звідки ти летиш, і там, куди прилітаєш. Тебе садять у літак, є окремий вхід, видають візок, все пристосовано, аби летіти. Тобто навіть якщо ти летиш сама, то немає проблем, допомагає персонал.

Якщо порівнювати з Еміратами, то там до тебе прикріплюють людину, яка супроводжує тебе весь час. У нас, у принципі, аналогічно, тільки людину не прикріплюють, а за тобою приходять, коли час іти на посадку. Тебе першу завозять і садять, а потім вже настає черга решти пасажирів.

– Тобто в Україні все ж робиться щось у цьому напрямку?

– Так, але до ідеалу далеко. В аеропорті є спеціальні кімнати і туалети, але вони зачинені чомусь. Або ліфт не працює ввечері.

В нас є починання, стараються щось робити. Але, до прикладу, нещодавно ми їздили до Києва на швидкісному потязі Хюндай. У ньому має бути спеціальний вагон для інвалідів. Але кран, який підіймає візочників, не працював. В Україні, так само як в Європі і на Сході, є парковки для людей з інвалідністю. Але в нас звичайні люди туди стають. У старих тролейбусах взагалі місця немає для візка. Нібито запустили нові тролейбуси з заїздами для інвалідів, але ці тролейбуси під’їжджають за метр до тротуару, і ти не можеш ані спуститись, ані піднятись.

Спроби розвиватись у цьому напрямку є, але поки це відбувається трохи незграбно. Хай переймають досвід інших країн, як це має бути і як це організувати.

– Ти можеш служити прикладом, як не опускати руки в складній ситуації. Чи часто до тебе звертаються за підтримкою та порадами?

– Багато пишуть і здорових людей, і на візках. Найбільше тих, котрі тільки опинилися в візку або отримали травми. Для них це кінець світу, життя закінчено, вони зосереджені тільки на своєму стані.

Людей на візках я у Хмельницькому бачила трьох-чотирьох, а їх набагато більше. Деякі з них соромляться виїжджати на вулицю. Чому ж соромитись? Глянуть і забудуть. За кордоном ти стоїш у загальній черзі, бо ти така сама людина. Трапляється, що, маючи якусь незначну хворобу чи травму, європейці без проблем сідають у візок.

У людей повинно відбутися переосмислення. Я після травми спочатку теж соромилась, не фотографувалась на візку або фотографувалась так, щоб візок видно не було.

А потім я познайомилась із Ксенією Безугловою з Москви. Вона гарна, успішна, свого часу виграла Міс Всесвіт на візках в Італії. Вона надихнула мене. Ксенія має чоловіка, двох дітей, причому народила дітей після травми. І я вирішила, що теж можу всього досягнути.

Мені часто пишуть: «От коли я встану на ноги, тоді буду щось робити». Я їм відповідаю: «Ну, зрозуміло, це проблема. Але не треба забувати при цьому жити зараз. Бо час іде. Так можна прочекати все життя». Ніхто не заважає паралельно розвиватись, вчитись, працювати.

– Ось ти, наприклад, подорожуєш, працюєш і ще й навчаєшся…

– Так, я вже закінчую цього року магістратуру юридичного університету. Спочатку не дуже хотіла йти на правознавство, але так сталося, що в мене мама і сестра юристи. В мене і двоюрідна сестра навчалась там, я вирішила піти «за компанію». Але сподобалось вже на першому курсі і до п’ятого я провчилась із задоволенням.

– Чи плануєш пов’язати життя з юриспруденцією?

– Мені дуже цікаво навчатись, але я себе не бачу в цьому. Мені, на відміну від мами і сестри, бракує серйозності та посидючості. Мені хочеться рухатись.

– Що мотивує тебе постійно пізнавати щось нове?

– Мені здається, ця мотивація іде зсередини, тягне постійно щось змінювати в своєму житті, аби не було буденності. Буденність робить життя не таким цікавим, одноманітним. А коли ти змінюєш обстановку, ти сам змінюєшся.

В Європі мені сподобалось у Будапешті і в Празі. Там інші люди. Вони так само працюють, заробляють гроші, відпочивають, але при цьому якісь безтурботні. В них нема проблеми вийти до парку і просто посидіти на траві. Там і старі, і малі танцюють, веселяться.

В нас дійсно дуже цікавий світ. І шкода жити лише одним Хмельницьким чи Києвом. Коли ти на одному місці, то здається, що все добре, все як має бути. А коли ти кудись поїдеш, подивишся, як по-іншому живуть люди, чим вони займаються, ти розумієш, що потрібно змінюватись самому.

JA-TG57KHSE

Джерело 

Авторизуйтесь, щоб отримати можливість залишати коментарі